Диалог про мистецтво, з вставними словами

Здрастуй,настуся! привіт,олеже. -сьогодні в нас був захоплюючий урок всесвітньої історії -чому? що було такого захоплюючого? -нам розповідали про мистецтво епохи відродження.це було дуже цікаво! -розкажи! швидше! -ми вивчили такого художника та митця леонардо да вінчі! він намалював портрет "мони лізи" -і що тут цікавого? -ми дізналися такий секрет цієї картини! який,розповідай! -в який бік ти її не повертаєш,вона дивиться всеодно на тебе! -так дуже цікаво! розкажи ще! -взагалі,з його ескізів було створено парашут,телефон,повітряний змій та інші.він був унікальною людиною,а головне талановитою -так,ти мені стільни нового розповіла! дякую! до зустрічі. -бувай,нема за що! -

Не можна сказати, що тільки перевірені часом відносини можна вважати справжньою дружбою. адже інколи симпатія до людини народжується швидко. і помітно, що це почуття обопільно. з'являється довіра, а разом з ним і відвертість. але часом додає впевненості і фортеці всьому цьому. так відбувається тому, що всі люди різні, а значить, вони при будь-яких обставин будуть поранити один одного. чи витримає це дружба? справжня – так! адже вірний друг вміє прощати, розуміти, а головне, він завжди дає ще один шанс. і при цьому не очікує негативу. а якщо щось піде не так, не дорікне, а виправити. для цього друзі навіть можуть пожертвувати своїми інтересами, думаючи насамперед про благополуччя іншого. з часом всьому цьому навчаться дві людини. а вчителями їм будуть вони самі. отже, справжній друг це та людина, яка щиро запитає про справи, радощі і тривоги, і яким завжди хочеться сказати правду. тому, що він частина нашого життя.

Уцій поезії все ніби так просто: вечір пізнього травня, зорі, тиша, сім'я вечеряє, мати клопочеться, плугатарі повертаються з поля, дівчата співають ідучи, щебече соловейко.. як же тепло, зати­ шно, божественно в аурі цієї поезії! це восьмий вірш у шевченковому циклі «у казематі», восьма дума у дев'ятому невольничому колі ув'язненого поета. нібито все в цьому творі просто й ясно. проте вгадується й щось причаєне, потаємне, нерозгадане.. у кожному слові трьох строф поезії розлите душевне батьківське тепло. на українську родину поет дивиться добротворними ба­ тьківськими очима. він милується матір'ю, дочкою, яку ще треба «научати» , дітьми, злагодою, таким простим і досконалим ладом родини, що вечеряє, справляючи найдавніший отой, милий людяний обряд. кожне слово поезії просякнуте силою, що йде від розуміння шевченком чоловічої відповідальності за сімейне гніздо рідного народу. проте бачимо: зібралась, повечеряла бідна родина і спати лягла, проте чоловіка — батька й охоронця — у ній немає. чи чумакує, чи вбитий десь на війні, чи поневіряється по заробітках, чи, може, помер? плугатарі повертаються з поля до своїх сімей, а в цій родині свого плугатаря не ждуть.. запеченими устами шевченка говорить чоловік, мужчина, князь свого роду- племені. головна чоловіча великодушна відповідальність — за малу, сімейну державу» і саме в родині — єдино надійна духовна опора чоловіка. поезія «садок вишневий коло » — то стогін душі окраденого долею чоловіка- одинака, до того ще й закинутого далеко від рідної землі. проте ця поезія, мабуть, як жодна інша, доводить абсолютну несхитність шевченка, готовність його за своє, за рідне стояти до останнього подиху. бо то є його українська сутність. сутність чоловіка- захисника, чоловіка-оборонця. який же разючий контраст справляє нинішній стан українського чоловіцтва! нема ладу в державі — суцільні незгоди в сім'ї. немає законів, які надійно ту сім'ю захищали б. виховний простір — передовсім телебачення — віддано і пройдисвітам, а їм абсолютно байдужа українська сімейна традиція як основа державності. чоловік-трудівник позбавлений матеріальної основи для плекання божественного саду власних дітей. можливо, тому й ширить­ ся пошесть наркоманії, розбещеності, пиятики, побутової розпусти? а сім'ї незрідка не вечерявши, хіба що ситі «хрущами» нескінченних обіцянок. кому тут кого «научати»? , а шевченків вірш досі парує смаковитим запахом пшоняного кулешу, дихає ароматом вишневого цвіту. вірш зачаровує аурою божественного затишку родинної