Твір на тему: за що людству потрібно попросити вибачення в природи?

люди зробили дуже ьагато поганого природі.

всьому світу треба просити пробачення у природи за те що вони будують заводи, фабрики, машини, викопують і ріжуть дерева, з а те що винищують її потроху. народжуються діти які дуже хворі, або шкіра в них як крильця у бабочок, чи алергія на все пібряд.

отже, людині треба вибачитись за все те що вона робить поганого природі!

я люблю прекрасне  у природі, архітектурі, літературі. особливо люблю природу, яка весною оживає, наповнює довкілля різнобарв’ям, голосами птахів, які повернулися після зими до нас, перезимували зиму і тепер щебечуть, не втихаючи, бо раді теплу і сонцю, зелені і птахам, бо скінчилося їхнє голодування.

кучеряві діброви, смарагдові левади й змолоділі поля мліють від радісних симфоній і веселих барв великого свята природи.

а он густий верболіз  поміж плакучих верб, які замріяно полощуть у тихих плесах вод довгі, віти. там вдень і вночі не втихають закохані соловейки. в сплетінні гілля тривожно голосять одинокі зозулі, мирно воркують лагідні горлиці. на тоненькій галузці розлого осокора легенько гойдається ремезова колисочка. природа квітне, співає.

там далі стіною розрослася рогоза, із-за її темно-зелених стіжків тихо випливає щаслива качина сім’я. неповороткий сазан – батько виринув з обжитого місця і вимальовує широкі кола на водяній гладі.

над землею метушаться легкокрилі ластівки. вони протають і над водою, плавно торкаються водяного дзеркала – і вже за мить  їхніх довгих дзьобах тріпочеться срібляста верховодка.

а тут і бджола гуде над вербою, збираючи мед з розквітлих китиць.

весна, це гарна пора року!

одного разу ми з подругою та з її батьком прогулювалися лісом. час наближався до вечора, і ми вирішили, трохи посидівши, іти додому. і ось раптом ми з подругою мало не крикнули з переляку. у кущах, за декілька метрів від нас, промайнула сіра вовча спина і ми побачили, як вовк, величезний, сірий, побіг вперед лісом, наче не помічаючи нас.

я була дуже здивована і налякана, але батько подруги олександр степанович заспокоїв нас: "то був не вовк, просто собака, схожий на вовка". тоді, заспокоївшись, я запитала, чому цей собака тут гуляє, так далеко від людей. і олександр степанович розповів мені таку історі

була зима. лісничий, що наглядав за цим лісом і жив неподалеку, йшов рано-вранці на риболовлю і вирішив по дорозі зайти до лісу, подивитись, як там справи. вже виходячи з лісу, чоловік почув тихеньке скавчання. він прислухався. скавуління лунало з-за величезного, припорошеного снігом дерева. лісничий поспішив туди і за деревом в снігу він побачив мале цуценятко, що дуже змерзло. чоловік, не гаючи часу, схопив його, заховав у рукавицю і швидко побіг додому.

прибігши, він поклав цуценя і почав його гріти. цуценятко зігрілося, вижило. лісник його вигодував, виростив. виріс з маленького кволого цуценяти величезний сірий собака, що назавжди залишився вірним ліснику, що врятував його від смерті. живе цей пес з лісником, а вдень гуляє лісом. його всі знають і ніхто не боїться. а звуть його просто — вовк, бо дуже він схожий на нього.

почувши цю історію, ми з подругою ще трохи посиділи, а потім раді і щасливі за вовка пішли додому. і всю дорогу я думала про те, як добре, що на світі є такі люди, які люблять, охороняють тварин і в скрутну хвилину їм.