4речення із прислівником, морфологічний, синтаксичний розбір речення, розбір прислівника за алгоритмом

Сонце  засяяло яскравіше. листя заграло веселіше. у кущах заспівали пташки  - раніше їх не чути було. на душі стало легше. 

  закінчилось літечко.на зміну йому надходить осінь.

  пташки готуються до відліту у вирій, теплі краї. деякі уже відлетіли, а інші тільки збираються. незабаром настане зима і у наших краях майже не залишиться птахів окрім снігурів та інших птахів які на зиму не відлітають від рудної батьківщини. закінчиться прекрасний спів птахів.

ось вона вже зовсім та це зовсім і не хмарка, а величезна зграя шпаків! навесні та на початку літа вони живуть парочками, а зараз зібралися у зграї. це вони готуються до відльоту в далекі   теплі   краї — у вирій. та доки ще не настала пора відльоту, зграї шпаків цілими днями літають над полями, понад луками, шукають собі їжу.а як мине тиждень, другий, як вибілять перші заморозки поля та луки, — глядь, шпаків уже й нема! значить, полетіли наші шпаки у вирій аж до наступної весни.

  ластівки є мандрівниками всїх країн.тому вони відлітають най першими. вони летять у теплі краї у вирїй. вони відлітаюсь від нас, тому що їм нема чого їсти. адже усі комахи ховаються під кору дерев,в опале    листья. тому нам слід з нетерпінням їх чекати.

  по болоту поважно бродять лелеки дивлячись як на наших очах відходить літечко наступає осінь, а слідом за нею зима.   лелека-символ сімейного благополуччя,любові до батьківщини.  щасливий той двір, де є гніздо лелеки,ажде з давніх-давен вважають що лелека-священий птах , за розорення його гнізда - кара-пожежа. а ще лелека приносить до оселі -символ вогню і сонячного світла.вважають,що коли дівчина побачила високо в небі лелеку,то через рік вийде заміж.  свої прильотом лелека  провіщає

  ось уже наступає перша паморозь.на цьому літечко закінчилось і повернеться лиш наступного сезону. земля починає замерзати починають приходити до нас вітри, дощі,зливи,грози…не вспієш обернутися як все на вкруги покриється памороззю.

Відійшли в минуле тих часи, коли все наше землю і поділили між собою сусідні держави. нестерпно жилося українським людям у неволі. і почали смердоті втікати в пониззя дніпра, задарма звані пороги, де були дикі степу. втікачі називали собі козаками, тобто вільними людьми. на островах, що лежали посеред бистрої дніпрової води, смердоті заснували запорозьку сич. укріплення було б грізним й навіювало страх непрошеним гостям. його оперізували високі земляні вали, рів та сторожові башти. з бійниць націлювалися жерла гармат й самопалів. підступи до січі пильно охороняли дозорці. хто виявляв ворожко військо, тепер запалював бочку з смолою — й стовп чорного дмитрика сповіщав далеко навкруги про небезпеку. козаки оббирали з-поміж собі кошового отамана. очолюване ним військо було б як одна сім'я. витривалі і дужі, кмітливі і надзвичайно хоробрі, козаки лагодили опір найзапеклішому ворогові. захоплені зненацька в поході, смердоті негайно могли побудувати із возів неприступну фортецю і мужньо боронилися проти війська, набагато дужчого за собі. колі ж треба було б перечекати неминучу загрозу де-небудь при березі чи в плавнях, запорожець бравши у рот звичайнісіньку очеретину й тривалий годину міг просидіти под водою, дихаючи через трубочку. за звичаєм, запорожці голили собі бороди і голови, лишаючи лише довгі вуса і оселедець. оселедець звисав із маківки, і часто його намотували на вухо. одяг теж був незвичайний: червоні, як жар, й і шаровари, жупан, барвистий пояс, із-за якого стирчало кілька пістолів, шапка із китицею, при боці шабля та ще колиска із мідним ланцюжком мало не дуже до п'ят. слава про волелюбних козаків-запорожців линула широким світом. про них знала вся європа й схід, смердоті залишили славну сторінку як лицарі честі і захисники рідної землі. ця культурна спадщина нашого народу сьогодні мало досліджена. а це ж було б нашим пращурів віруванням, так саме, як ми віримо в ісуса христа. тільки із чиєїсь легкої руки це нині назвали міфологією. це був спосіб життя наших предків, спосіб гармонійного поєднання і ототожнення собі із природою. давні українці малі свій олімп, природа їм був живою, смердоті вірили в її чарівну силу. крім головних божеств: сварога, дажбога, перуна, велеса, ярила, купала, смердоті поклонялися сонцю, місяцеві, зіркам, а також всім явищам природи: блискавці, морозу, вітру, вогню, воді тощо. у родинному колі особливими почестями був наділена берегиня — найдавніша богиня добра і захисту людини від усякого зла. з годиною берегиня стає «хатньою» богинею. вона захищає оселю, усю батьківщину, малих дітей від хвороб, лиха, лютого звіра, смерти тощо. зображалась чи вишивалась берегиня на білих рушниках, що вивішу-чалися над вікнами і дверима, й мала захищати домівку від чорних сил. образ берегині вишивався на одязі, вирізьблювався на віконницях, ґанку. невеликі зображення берегині із глини чи міді носили на груд. традиційне зображення берегині — символічна постать жінки з застережливо піднятими руками. її образ із 14 століття входити до українського народно-прикладного мистецтва і дійшов до відома наших днів. про це нагадує, зокрема, київська оранта з піднятими руками, аби стоїть на захисті всієї землі української.