Відмінювання відмінків числівники! називний. три тисячи чотириста двісті двадцять сім! родовий? давальний? знахідний? орудий? місцевий?

Називний-т ри тисячі чотириста двісті двадцать сімродовий-три тисячі чотириста двісті двадцать сім давальний-трьом тисячам чотириста вдадцять сімзнахідний-три тисячі чотириста двадцять сіморудний-трьома тисячами чотириста двадцять сімамісцевий-на трьох тисячах чотириста двадцять вісім

Внутрішній світ ліричного героя у творах франческо петрарки

ліричний герой – це суб'єкт ліричного твору, персонаж лірики. великий поет, говорячи про себе самого, про своє я, говорить про загальне - про людство , бо в його натурі лежить все, чим живе людство. таким був і ліричний герой франческо петрарки – ніби уособленням самого поета, до безтями закоханого у лауру чоловіка.

єдність "канцоньєре" забезпечує єдність особистості ліричного героя, людини епохи відродження, гуманіста. хоча кожен твір, який увійшов у «книгу пісень» цінний сам по собі, проте, він - частина цілої книги - ліричного щоденника її героя, людини нової епохи, чия людяність знаходиться і розвивається завдяки любові. саме тому в «канцоньере» входять твори, присвячені гострим політичним питанням сучасності. ці події ліричний герой передає і оцінює з гуманістичних позицій. в любові до лаури укладена вся краса, вся досконалість і вся суперечливість світу, саме ця любов відкриває ліричному героєві світ.

головний герой «канцоньере» - об'єктивний образ сучасника-гуманіста, наділеного новим баченням життя з тими протиріччями, які були притаманні епосі треченто. ліричний герой «книги пісень» усвідомлює суєтність земних радощів і при цьому не менш чітко усвідомлює марність своїх спроб повністю від цих радощів відмовитися і обрати шлях, що веде до порятунку на небесах.

в автобіографічній книзі прози «моя таємниця» суперечка між франциском і августином про марність земного кохання закінчується таким підсумком: франциск говорить, що не може приборкати своє бажання, а августин відповідає: «але, нехай буде так, раз не може бути інакше».

сімейний звичайу нашій сім’ї існує давній звичай: кожна жінка повинна вишити рушник своїм дітям. я часто милуюся вишиванками, що залишилися від моїх прабабусь.

для мене мама теж вишивала рушник. а я, затамувавши подих, спостерігала за цим дійством.  голка швидко миготіла в матусиних руках. а до різнокольорових ниток, які ненька вміло вплітала у візерунок, додавалися ще й промінчики сонця, що заглядало у вікно, біля якого зазвичай майструвала мама. край рушничка вона оздоблювала червоними смужками, а посередині зацвітали на полотні дивовижної краси квіти. і обов’язково при цьому линула пісня. мама говорила, що рушника без пісні не можна вишити.мені ставало так спокійно і затишно. зрозуміла, що разом з рушниками до мене перейдуть у спадок безмежна любов та пам’ять моєї родини.