Зi словом барвiнок складiдь i запишiть чотири речення. поширте iх словами: росте, вiчнозелений, у, саду.

1.барвінок. 2.у бабусі в саду росте вічнозелений барвінок. 3.з барвінком українці віками сплітали весільні вінки. 4.у саду рясніє барвінок.

Марія Авксентіївна Примаченко (Приймаченко; 1908—1997) — майстер українського “наївного мистецтва”. На ґрунті народного декоративного малярства вона створила власний фантастично-умовний світ “форми абсурду”, яскравого “кольороносного” простору, орнаментальної ритмічності. У її творчості органічно поєдналися малюнок (графіка) і живопис. Малювала на ватмані, використовуючи акварель і, особливо, — гуаш, яка надавала соковитості і щільності зображенням квітів, птахів, звірів, орнаментів, сценок із народного життя.

Марія Примаченко згадувала: “Почалося все це так. Якось біля хати, над річкою, на заквітчаному лузі пасла я гусей. На піску малювала всякі квіти, побачені мною. А потім помітила синюватий глей. Набрала його в пелену і розмалювала нашу хату...” Обдарованість дівчини не здивувала односельців: в селі Болотня на Київщині, де Марія народилася 20 грудня 1908 р. (2 січня 1909 р.) і прожила все життя, її мати, Параска Василівна, славилася як талановита вишивальниця, а батько, Авксентій Григорович, (сирота-приймак, звідки і походить прізвище), — як тесля-віртуоз, що майстрував дворові огорожі у вигляді стилізованих давньослов’янських “головкастих” зображень.

До Марії образи приходили так: “Дивлюсь на підлогу — бачу, то звір, а то людина на коні”. Сюжети майбутніх творів народжувалися уві сні, марилися вдень: “А я гусей пасу. Чую: “чигирк” — то крокодил “чигиркає” під сороку. Дивлюся — верба схилилася, на вербі — крокодил. А біля крокодила — мавпочка, дружина його. Він — у нірку, а вона — на вербі. Отак, коли за звіра заміж вийдеш: у нього — своє, а в тебе — своє”.

Напрочуд багата уява рятувала від страшної буденності: у дитинстві Марія перехворіла на страшну недугу — з дев’яти років — параліч ноги внаслідок нервового потрясіння (або хвороби типу поліомієліту). Вродлива та енергійна, все життя ходила з милицею. Пережила трагедію: на фронті загинув чоловік. Радість приносилаоо творчість: Марія Примаченко не тільки малювала, а й вишивала, розписувала кераміку. Майстер-кераміст Яким Герасименко віддавав Марії свої вироби, а вона розписувала їх рудими лисичками, блакитними мавпами, зеленими у квіточку крокодилами. Вірогідно, й сама робила керамічні скульптури. Єдина, що дійшла до нас — “Крокодил” (1937). Складала дотепні, іноді — дивні до абсурду назви до своїх творів: “Лев зламав дуба”, “Стародавній лев подружив із гадюкою”, “Удав спіймав колобка”. Деякі підписи були навіть віршованими: “Цей звір позіхає і дружби ні з ким не має”, “Собачка Ада не боїться гада”.

Особлива тема у творчості — зображення звірів, до якої художник звертається часто й охоче: і в київських Центральних експериментальних майстернях, куди Примаченко запросили у 1936 p., і під час ілюстрування байок — улюбленого жанру, книжок Михайла Стельмаха “Журавель” та “Чорногуз приймає душ”. У зображеннях звірів можна помітити елементи стародавнього мистецтва (як і в теслярських виробах батька Марії). Так, на головах коней нанесена своєрідна сітка, а традиція “двочастинного” малювання тварин з визначеною лінією голови і тулуба сягає часів палеоліту. Зображення звірів і птахів у примітивному мистецтві всіх давніх народів виникли як наслідок тотемізму — віри у походження людей від тварин, які ставали захисниками-покровителями певного племені (“звіриний стиль”). Звірі Марії Примаченко — постаті міфологічні. Так, бик, обожнюваний землеробами як символ родючості, пов’язаний з небом, зображений на картині Примаченко у вигляді усіяної зорями істоти з короною і пишною бородою (“Синій бик”). Міфологічний сюжет вкладений і в підпис: “Кобра як устане, то і небо достане, а до сонця достать — треба кобрів п’ять” (за міфом змія перетворилася на райдугу і з’єднала небо із землею). Часто у творах з’являються коні і ведмеді — тварини, яких обожнювали наші пращури. На багатьох картинах зображені птахи — це і голуби, що за уявленнями наших предків створили світ, і павичі — персонажі давніх щедрівок, і лелеки — тотемні птахи слов’ян. Птахи і звірі, яких Марія Примаченко бачила на власні очі, одягнуті в умовно-декоративні шати, деколи їх навіть важко впізнати (“Чайка на гніздечку”, “Ведмеді на пасіці”, “Сороки-білобоки”). Інша справа — звірі, про яких доводилося тільки чути чи бачити їх на малюнках. На одній із робіт, датованій 1935 p., зображена мавпоподібна істота. До 1936 p. М. Примаченко з рідного села не виїжджала і справжньої мавпи не бачила. Тому істота з обличчям людини більше нагадує якусь сусідську кумоньку. Художниця сама акцентує увагу на химерності своїх персонажів: “Мільярд літ прогуло, а таких мавп не було”.

Объяснение:

Полное описание всего

Швайка, найвидатніший з уруських розвідників, який отримав своє прізвисько за те, що вбивав татар як швайка, втікає від гафура-аги та інших татар на своєму вже другому коні вітрику. вже другий день триває переслідування, швайка поранений. от його наздоганяють у виді підкови татари та хочуть зловити тільки живцем, щоб потім здерти з нього шкуру і повісити іншим для остраху. та от вітрик мчить швайку до діброви, де швайка вбиває  гафур-агу, а інші перелякані татари тікають, щоб іх так само не вбили. проводи козаків дванадцятирічний санько, який має пасти курчат, разом зі своїм ліпшим другом грицьком, який має пасти корів, біжать, щоб подивитися як хлопці з їх воронівки підуть козакувати, тобто попливуть полювати та рибу ловити. це татари назвали це ремесло козацтвом, що означало вільна людина. от дід кібчик (грицик називає його дідо), який все життя козакував і навіть до моря ходив, надає останні поради молодим козакам, щоб вони тільки на островах ночували, а як припливуть до кам’яного острова, то нехай примкнуть до василя байлемового. козаки відпливають, а санько з грицем і дідом ідуть додому. гриць розповідає діду, що він якось бачив нечисту силу на згарищі, на що той накричав на нього та заборонив більше туди ходити. врятуймо воронівку   грицько розповідає санькові, що минулого тижня пас череду і одна з корів втекла, а коли він почав її шукати то видерся на гору і побачив, як на згарищі щось заблищало та заходило: не то вовк, не то людина. потім він почув звуки і почав тікати, а його наздоганяли аж до воронівки, то була корова, що втекла. наступного дня він ходив на згарище і бачив там сліди як людські так і вовчі. хлопці вирішили, що то вовкулаки оселились там і їм потрібно взяти когось з дорослих і перевірити ще раз згарище. тут бугай петрик з череди грицька зайшов у село та наробив переполоху. всі боялися цього бугая, тільки демно дурна сила, що був на 3 роки старше хлопців хотів ломакою прогнати петрика, та дід кібчик не дозволив. грицько заспокоїв петрика, та сказав санькові, що вони візьмуть з собою демка на згарище. похід на вовкулаків демко, як завжди отримав від діда за те, що через свою силу зламав граблі і саме чухав себе нижче спини, як грицик з санькою запропонували піти вночі на вовкулаків. спочатку він вагався, аж поки не вирішив іти з довбнею — з нею нічого не страшно. вночі грицик з демком розбудили санька за прив’язаної до ноги мотузки та вирушили на згарище підстарости сідрика. біля кам’яного льоху вони побачили якусь постать та почули звуки, а коли опритомніли, то вже довбня висіла на дереві. ранком всі повернулися додому, та от попало різкою тільки демкові від діда, що той ходив на згарище. суперечка швайка приїжджає до пана кобильського канівського старости, який намагається вмовити того докладати про інших козаків, хто де полює та що здобуває, щоб потім обкласти даниною. та пилип (їм’я швайки) відмовляє та пригрожує переяславським старостою михайлом масло, якого пан кобильський боїться і зі словами «я вас не чув і ви мене не бачили» іде від пана. dovidka.biz.ua кобильський лається і кличе  тишкевича та наказує тому взяти ще п’ятьох хлопців та вбити пилипа за ослух. вночі не поспішаючи дорогою швайка чує, що хтось попереду чатує на дорозі. з розмови він розуміє, що то по його душу. хоча він може їх сам порішити та жаліє їх (вони ж однієї з ним крові, а не татари) і оминає і їде далі. пастухи грицик пас худобу не сам, а ще з трьома старими пастухами і полюбляв слухати їх розповіді. та сьогодні петрик був не в гуморі і грицик пас його поодаль. та от пастухи побачили, що пан кобильський скаче зі своїми людьми і щоб не влетіло їм від нього сховалися, а грицику наказали залишитись.