Ігор приїхав з міста влітку до тітки. те, що побачив він у сусідньому дворі, дуже схвилювало його. рудий хлопець, только, тягав по саду цуценя, підстьобуючи його лозиною. цуценя не встигало, переверталося й котилося по землі, як клубок ниток. – ти чого мучиш? — вигукнув ігор. – а чого його жаліти, коли він нам не потрібний? все одно в діжці втопимо. – нащо ж топити? краще віддай мені. рудий віддав цуценя. але раптом передумав, відібрав і сказав, що просто так не може віддати. адже це собака мисливський. ігор задумався, що ж він міг запропонувати. і приніс усі іграшки, які були в нього в селі. хлопець забрав іграшки й запропонував товаришувати. ігор згодився за умови, що только не буде мучити тварин. ігор, виявляється, знав про те, що только минулого року зруйнував лелече гніздо. а ігор, радий, прибіг додому. він грався зі своїм цуценям. нагодував його молоком. потім позбирав усі дощечки і зробив хатку. навіть віконечко приладнав, ще й травки примостив, щоб м’яко було спати. треба було тільки ім’я песику придумати. хлопець згадав, як батько розповідав, що собака — вірний друг людини. "вірний! "— придумав ігор. кожного дня ігор грався з цуценям з ранку до вечора. тепер його не можна було впізнати. шерсть на ньому лоснилась, лапи вирівнялись. вірний уже багато чого вмів: ставав на задні лапи, стрибав у воду за м’ячем, не чіпав без дозволу їжі, не скуб пуху з каченят. якось цуценя захворіло, ігор так засмутився, що не схотів їсти. – ти від нього відвикай, — сказала мати. — у місто ми його не повеземо, доведеться комусь віддати. нікуди його брати у квартиру аж на п’ятий поверх. батько приїжджав у село по неділях. він вирішив перевірити, на що здатен ігорів товариш. кинув шматок ковбаси. цуценя його впіймало. у цей час по вулиці біг чорний пес. – вірний, взяти! цуценя кинулося на собаку, але побачивши, що його ніхто не боїться, перевернулося на спину й почало лащитися. батько засміявся. ігор образився на батька. – нічого, що здав позиції, але ж напав! уяви собі — у бій кинувся! це вже добре. з цього часу, приїжджаючи з міста; тато цікавився вірним. ним цікавився й только, зазираючи через паркан. його тарзан не вмів нічого такого робити. і только був незадоволений, що віддав ігореві не те цуценя. скінчилося літо. уся сім’я збирала речі, щоб їхати до міста. один ігор стояв сумний. батько запропонував віддати вірного толькові. та ігор раптом сказав, що нізащо не віддасть. нехай краще живе в тітки. нарешті всі сіли в машину, і вона рушила. только потихеньку вкрав вірного. але той, викрутившись, вкусив злодія, і побіг по свіжому сліду машини. ігор у цей час гірко плакав на задньому сидінні. раптом він глянув у заднє віконце і голосно скрикнув: — він, він! дивіться! вірний доганяв машину, адже в ній їхала найкраща в світі людина — ігор.
Amelin-Alipova
03.11.2021
Кожен погодиться з тим, що сьогодні дуже багато образ серед людей, які псують відношення й взагалі настрій. образа, як тяжкий камінь на серці. його можна прибрати, але це треба вміти зробити. поміркуймо, яку користь приносить образа на когось? на мою думку, ніяку. навіщо тоді мучити себе та інших. звісно, що це нікому не потрібно. який же існує спосіб, щоб врятуватись від цієї "напасті"? все досить просто. потрібно лише пробачити. прощення- це найкорисніші ліки від образи на когось. можливо, для когось ці ліки занадто "дорогі", через гордість. мені завжди є думка про те, що якби я помилилася, то дуже б хотіла, щоб мене пробачили й не тримали довго образи. завжди потрібно ставити себе на місце тієї чи іншої людини, яка нас образила, чи яку ми образили. це справді є. отже, не потрібно берегти у своєму серці місце для образ. там повинно завжди залишатися місце для любові та доброти.
Vitalik6928
03.11.2021
Моє рідне місто – найкраще на землі. не тому, що тут пройшло моє дитинство і юність, не через до болі рідні місця, а тому, що воно дійсно зачаровує навіть просто проїжджих мимо людей. воно насичене особливим колоритом, його вулиці переповнені весняним настроєм, а люди привітні і доброзичливі. так було завжди. кожна пора року у містечку по-своєму неповторна. весна і літо – період, коли численні вулички, бульвари та площі поринають у зелені дерев та квітах, зранку до пізнього вечора гуляють родини з дітьми, закохані пари, гурти молоді. осінню та зимою місто поринає в досить теплу атмосферу затишку. воно ніби ховається в кокон, де все ж вирує життя, щоб навесні знову заявити про себе нескінченною енергією. наше місто славиться історичними визначними пам’ятками. тут є алея слави ветеранів , пам’ятник невідомому солдату, великому т. шевченку та бульвар г. сковороди з персонажами його творчості. в цих місцях завжди людно та гамірно, населення оберігає та цінує символи свого міста. також у місті є дитячий садок, школа, стадіон, будинок культури, велика бібліотека в центрі. а на околиці протікає невелика річка, з берегів якої відкривається чудовий краєвид – місце натхнення місцевих художників, фотографів та поетів. головна особливість мого рідного міста – в його неповторності. об’єктивно можна сказати, що ніде немає такого вдалого поєднання культурного, природного та людського потенціалів, як тут. найбільшою окрасою будь-якого міста чи селища є його населення, а в нас воно дружне, найщиріше та найдобріше. саме люди роблять все, що створено на території містечка живим та насиченим повітрям. я дуже люблю своє місто, воно надихає мене, змушує пам’ятати про своє походження та бути вдячною, що народилася саме в цих місцях.