Замiнiть пряму мову непрямою над мар'ївкою спочивала ніч. могутні дуби, що густою лавою стояли понад озером, повилися густими тінями. в небі сіялися зірки й виблискували в темній, як криця, воді. в гаю цвіли весняні квітки і пахли. на березі озера, в траві, лежали грицько і яків, коло їх валялися розкидані по траві книжки, жмутики конвалій. яків лежав горілиць, курив цигарку й дивився на небо. грицько лежав до його спиною й, зіп'явшись на лікоть, дивився мрійно на воду. лінь і втома окутала їх. — яків! — після довгої паузи звернувся до товариша грицько. той щось муркнув собі під ніс, кинув у воду цигарку й ще пильніше став вдивлятися в небо. — яків! хочеш говорити? — спитав грицько. — н-не — ліниво протяг той. замовкли. із-за дубів став здійматися на небо місяць, червоний, великий, як червоного золота діжа; вирізалися над темною масою гаю вершечки дубів, огневими шпильками пронизалася вода. серед тиші часом поверх води випліскувала риба, лишаючи по собі на тихому лоні розпливчаті круги. десь скрипів віз; за гаєм, у хуторі, співали дівчата. — які про що ти думаєш? — спитав знов грицько. — ось глянь сюди! — промовив яків, дивлячись на небо. — он, бач, на небі зорі, а що там, над тими зорями? — там інші зорі. — ну, а за іншими? — там знов зорі. — зорі, та й зорі, та й зорі а краю немає? — немає краю. — от — яків зітхнув і замовк. грицько глянув на небосхил, і йому стало здаватися, що він сидить не в гаю над водою, під темним небом, а в великій-великій хаті. стеля в тій хаті — блакитне, убите срібними бляшками небо, діл — блискуча вода в озері, темні дерева — то вінки, розвішані по стінах, а місяць, мов лампадка, тихо освітлює всю хату.