Твір оповідання за що я люблю школу і не люблю

Не так давно по телевізору була передача для дітей «шкільне містечко», і ведуча запитала: «за що ви любите свою школу? » от я й замислився: а й справді, за що? дивне питання. душею розумію, а словами передати дуже важко. інколи думаєш: чи скоро вже канікули, а то все уроки та і завдання, хочеться й відпочити. ну, частіше такі думки бувають наприкінці весни, коли вже й сонечко припікає, за вікном пташки галасують. а потім згадую, як влітку не можу дочекатися початку занять, і починає снитися школа майже кожну ніч, і хочеться вже чогось новенького, цікавого, а не тільки м'яча у дворі ганяти та батькам на городі. мабуть, за те я люблю свою школу, що вона для мене близька й рідна, і кожен день я відчуваю турботу про себе всіх її працівників. і нехай мої вчителі інколи вичитують мені за мої пустощі — все ж таки я хлопець, та ще й не дуже тихий; все одно не можна на них за це ображатися, бо вони хочуть, щоби я виріс справжньою людиною, тому й не байдужі до моїх вчинків. звичайно, я намагаюся виправдати їх довіру до мене, бо дуже вже хочеться, щоб моя школа коли-небудь у майбутньому змогла мною пишатися, як зараз пишаємося ми нею.

Здається , цей чудовий день підходить до завершення. Я дивлюся у вікно- смеркається , і я не можу зрозуміти чому. Не встиг запитати у батьків, як чую, що мій молодший брат питає : " Мамо, а чому так швидко вечоріє, я навіть не встиг погуляти із моїми друзями? ". "Хм...значить мені не здалося",- думав я і чекав на відповідь неньки. Поставивши вечерю у духовку ,вона відповіла малому : " Сонечко, не засмучуйся. Взимку завжди сутеніє раніше ніж зазвичай. Так закладено природою. День стає коротшим, а вечір довшим." Ми не знали про це раніше, тому з Андрійком були здивовані. Вирішили провести наш вечір на підвіконні. Ми сиділи ,пили тепле какао, а за вікном все темніло й темніло...

Объяснение:

Ще з пелюшок пам’ятаю свою бабуню Ганну. Вона завжди вставала з ліжка після третіх півнів та одразу ставала до праці – готувала, шила, прибирала, у городі наводила лад. Бабуня казала, що її молодість припала на важкі часи. Усе необхідне для життя було потрібно заробляти наполегливою працею, з самого дитинства, ніщо не підносилося на срібному блюдечку. Але з часом це стало їй у великій пригоді, адже вона звикла до праці, казала, що вона приносить радість. Моя бабуня отримала професію, набила руку в своїй справі, тому її завжди шанували. Навіть на пенсії вона ніколи не била байдики. Хоч багато води сплило з часів її молодості, любов до праці допомагала їй не втрачати жаги до життя до глибокої старості.