Міні-твір на тему моя майбутня професія

Єбезліч професій в моїй країні . але головною, на мою  думку,  є професія лікаря .адже рятувати життя людей, чи не найголовніше в нашому житті. навіть не дивлячись на великий обсяг роботи, я вирішила бути лікарем .  дуже відповідальні завдання,те що мені потрібно . я вважаю,що мій вибір є несподіваним для деяких людей,  але я хочу довести , що зможу впоратися з цією професією .

Старий майстер звів кам'яний будинок. став осторонь і милується. "завтра в ньому оселяться люди", — думає з гордістю. а в цей час біля будинку грався хлопчик. він стрибнув на сходинку й залишив слід своєї маленької ніжки на цементі, який ще не затвердів. — для чого ти псуєш мою роботу? — сказав з докором майстер. хлопчик подивився на відбиток ноги, засміявся й побіг собі. минуло багато років, хлопчик став дорослим чоловіком. життя його склалось так, що він часто переїздив з міста до міста, ніде довго не затримувався, ні до чого не прихилявся — ні руками, ні душею. прийшла старість. згадав старий чоловік своє рідне село на березі дніпра. захотілось йому побувати там. приїхав на батьківщину, зустрічається з людьми, називає своє прізвище, але всі здвигують плечима — ніхто не пам'ятає такого чоловіка. — що ж ти залишив після себе? — питає у старого чоловіка один дід, — є в тебе син чи дочка? — немає у мене ні сина, ні дочки. — може, ти дуба посадив? — ні, не посадив я — може, ти поле випестував? — ні, не випестував я — так, мабуть, ти пісню склав? — ні, й пісні я не склав. — так хто ж ти такий? що ж ти робив усе своє життя? — здивувався дід. нічого не міг відповісти старий чоловік. згадалась йому та мить, коли він залишив слід на сходинці. пішов до будинку. стоїть той наче вчора збудований, а на найнижчій сходинці — закам'янілий відбиток хлопчикової ніжки. "ось і все, що залишилось після мене на землі, — з болем подумав старий чоловік.— але цього ж мало, дуже не так треба було "

маленька крапелька величної держави -                                                  моє село, багато є таких!                                                   зазнало лиха, бідувань і слави                                                  воно живе і вічно буде жить!

я народилася в невеличкому селі, розкинутому посеред полів та лісків, мальовничого краю хліборобів, фермерів та взагалі надзвичайно добрих, працьовитих людей. зветься воно великі чорнокінці. моє село надзвичайно гарне, незважаючи на пору року та погоду. ще з давніх часів весною та літом воно потопає у зелені та квітах ніжний аромат яких чути скрізь, восени, коли діти йдуть до школи, дерева трепетно встеляють стежки м’яким листям, а зимою – білий сніг притрушую кожну оселю, кожний кущик. колись люди вміли цінувати цю неймовірну красу.

              з кожним роком люди стають все більше і більше байдужими до довкілля, перестають милуватися красою навколишнього світу. чомусь дедалі частіше дозволяють собі викинути сміття на вулиці чи залишити неприбрану галявину після пікніка. часом прогулюючись лісом чи місцевим садком мені на очі накочуються сльози. я не можу зрозуміти, як можна забруднювати місцевість, що нас оточує, як можна руйнувати те, що роками плекали наші предки. купи паперового сміття, пластик, поліетиленові пакети, пляшки від газованих напоїв, папірчики від цукерок та інших продуктів, побутові відходи, та багато іншого – це все можна побачити у нашому селі.

              часто можемо почути вислів: «природа – наш дім». а як безглуздо ми поводимося. ми псуємо природу, як можемо. а якщо остання наш дім, то ми виходить нищимо наше житло. безглуздо, правда?

              я щиро сподіваються, що після цього тижня, тижня біології та екології, кожен змінить (в кращу сторону) своє ставлення до навколишнього світу. і через кілька років, коли хтось буде проходити цими вулицями побачить зовсім іншу картину. в моїй уяві вона постає такою: невеликі, охайно прибрані, обгороджені будиночки довкола яких цвітуть різноманітні квіти, вздовж вулиць ростуть дерева і звідусіль долинають співи птахів. біля будинків стоять лавочки на яких сидять і про щось теревенять привітні сусіди. в центрі є кілька невеличких магазинів та будинок культури. в останньому час від часу проводяться цікаві та заходи на яких завжди багато слухачів. навпроти пам’ятник героям другої світової війни (про них ми не маємо права забути, адже вони пожертвували життям задля нашого спокою) довкола чисто та охайно, лише спереду цвітуть квіти. неподалік пам’ятники івану франку й тарасу шевченку також прибрані та заквітчані. ідучи вперед перед нами постає парк з гарно вкладеною доріжкою та лавочками, на яких можна посидіти та помилуватись довкіллям. зовсім поруч розкинувся ставок в який впадає річка нічлава. він чистий та повний риби. діти граються біля води, дорослі ловлять рибу. а ось біля верби плавають лебеді за якими хочеться дивитись і дивитись. ідучи старим садом переді мною відкривається  новий, ще зовсім молодий, який посадили всього кілька років назад. далі поступово заходжу в ліс, де така приємна прохолода та лісове повітря. як же   довкола красиво та головне чисто. ніде не видно того сміття та безладу, що панував тут ще так недавно.

              на жаль, поки, що це лише мої мрії. та сподіваюсь, що невдовзі вони стануть реальність. адже, все в наших руках і маємо право все змінити!