Поставити подані словосполучення в давальному і кличному відмінках однини юрій іванович, друг андрія, добродій литвин, пан призидент, колега василенко, панна наталя, марія степанивна

Юрію івановичу ,другу андрія ,добродію литвину,пану президенту ,пане президент,колезі василенку,панні наталі,марії степанівній

гуляючи осіннім лісом помічаєш, що осінь вже обережно торкнулася своїм пензлем розкішного одягу дерев, залишивши де-не-де жовті й червоні плями.аж раптом очі натрапляють на порожню пластикову пляшку. ще далі помічаю зрубане деревце, сліди від вогнища… а он іще пляшки, одноразовий посуд, залишки іжі. о цивілізаціє! від тебе не втечеш! ти дібралась і сюди. але у надто спотвореному вигляді… стежками мого вимріяного лісу пройшла людина, залишивши після себе купи сміття. приємні враження кудись зникають, від романтичного настрою не залишається й згадки. далі йду повільно, замислюючись. все думаю: а хто повинен дбати, щоб ні на хвилинку не зупинялося серце природи, щоб не забруднювалися річки, не засмічувалися ліси, не вимирали рідкісні птахи, звірі, риби? хто повинен турбуватися про це: екологи, уряд країни, партія «зелених» ? а може, кожен з нас? адже іноді достатньо не зірвати квітку, не зламати гілку, не зрубати ялинку під новий рік, не викинути сміття в річку, не запалити вогнище в лісі…

    що це за гамір надворі? невже знову пташки бавляться в пухнастому сніжку? так, і дійсно, маленькі та прудкі вони літають навипередки з вітром та сніговієм, над садком у пошуках поживи.

    у   дворі    нашого будинку росте горобина. давно вона росте, гордлива ті іноді журлива   красуня, з солодким червоним намистом. кожної зими сніжок ніжно додає до її намиста, срібний свій оксамит. я  навіть не пам"ятаю коли її там  ще не було. стара вона та розлога. ніби царівна усьго саду. останнім часом до неї часто прилітають маленькі друзі - птахи. щось щебечуть, звеселяють її, розказують про свої

    ось і сьогодні стою я біля горобини і чую, як птахи розмовляють зі стареньким  деревом.

- люба горобино, як ми вдячні тобі, що в золоті осені ти не забула про нас і приберегла   свої ягідки, наше улюблене ласування.

-так , так -защебетали інші пташеки і стали весело стрибати по її старих гілках, струшуючи маленькі сніжинки.

-ні, це не ви мені дякувати повинні, а я вам - ніжним голосочком відповіла садова царівна. -якби не ви, мої маленькі, весною гусінь поїла б мої ніжні листочки, пахучий цвіт би осипався і не було б ягідок. так я й стояла б в зажурі весь час.

-та ми ж друзі! і завжди будемо   один -одному! ти для нас, як матінка- годувальниця, ми ніколи не забудемо твоєї щедросі - весело зачиркали пташеки. - тепер жодного дня більше не буде, коли б ти журилася. завжди прилітатимемо ми, твої помічники й розрадники.