Скласти речення зі словами: пам'яттю, любов'ю.

Ми пам,ятаєм пам`яттю а любимо любов`ю.

Чи є почуття більш світле й ніжне, ніж любов до матері? чи є в людини друг, вірніший та відданіший за рідну матір? мама завжди, з самого дитинства, поруч, добра, ласкава, привітна. це вона годує й пестить немовля, піклується про нього ще до його народження, потім вчить дитину розмовляти, читати, писати. це вона більше за всіх хвилюється, коли дитина йде до школи — чи все буде добре, чи даватимуться науки, чи не ображатимуть однокласники? це вона є і словом, і ділом — і у шкільні роки, і згодом, своїй уже дорослій дитині. їй можна про все розповісти, вона зрозуміє й дасть добру пораду. будь-якою радістю, досягненням своїм прагнеш поділитися з матусею. а у хвилини горя та болю ти знову, як і колись, біжиш до неї, щоб вона іла, поцілувала та приголубила. і тоді незначними всі негаразди — мама поруч, тож усе буде якнайкраще. і коли бачиш мамині сльози, які проливаються, може, й не з твоєї вини, хочеться пригорнути її, обійняти і заспокоїти, зробити так, щоб вона ніколи більше не журилася. адже мама — єдина в світі. нема нікого, дорожчого за рідну матір. і хочеться показувати мамі свою любов, свою вдячність знов і знов.

Ім’я видатного українського кобзаря — тараса григоровича шевченка — відоме далеко за межами україни. він. як дійсний патріот своєї вітчизни, був завжди разом з нею. навіть тоді, коли був далеко від неї. думки кобзатзя летіли до рідної неньки, намагаючись        хоч  чимось  їй ,  їй, скривдженій та знедоленій. немає волі на україні, забулася козацька слава — ось шо бентежить таоаса шевченка. і шле він на рідну землю свої думи, свої «квіти»: в україни ідіть, діти. в нашу україну, попідтинню сиротами. а я — тут загину. («думи мої, думи…») тужить кобзар за своєю ненькою, бо батьківщина — єдина у світі, і її неможливо забути. але не все спокійно на україні, «у тім раї»: латану свитину з каліки знімають,з шкурою знімають, бо нічим обутькняжат недорослих: а он розпинаютьвдову за подушне, а сина кують…(«сон» )як тяжко і гірко пе бачити справжньому синовіукраїни! плаче він від того, шо забуває українськийнарод й історію свою, і культуру, і мову; замістьцього хоче стати подібним ло «московів»: україно! україно! оце твої дітимосковською блекотоюв німецьких теплицяхзаглушені плач, україно! бездітна вдовице! («сон») закликає тарас шевченко стати вільними, незалежними, прислухатися до плачу рідної неньки. перебуваючи у казематі і далеко за межами своєї батьківщини, завжди лине він думкою до неї, тужить і плаче, розуміючи, як тяжко їй зараз доводиться, позбавленій волі. ми ніби чуємо і стогін україни під ярмом — панським та московським, — і стогін самого кобзаря: подивіться на рай тихий,на свою країну.полюбіте щирим серцемвелику руїну.розкуйтеся, братайтеся! («і мертвим, і живим…» ) адже україна — єдина у світі, і не знайдемо ми ніколи нічого кращого, ніж її зелені садочки, ніж її веселі річки. все це — вона, рідна мати, заради якої можна навіть віддати життя. кожна країна має свої здобутки, свої ідеали. люди усіх країн спілкуються між собою, беруть краще з культури, мистецтва, технологій, але ж не потрібно сліпо поклонятися всьому, що мають інші країни, адже україна та українці — це самостійна нація, у якої є чудове мистецтво, перш за все пісенне, є своя історія, хоч страшна, навіть трагічна. тому й радить великий кобзар: учітесь, читайте,і чужому научайтесь.й свого не цурайтесь,бо хто матір забуває…того бог карає.і немає зломуна всій землі безконечнійвеселого дому.(«і мертвим, і живим…»)   за такою україною, вільною, незалежною, тужить тарас шевченко, де усі люди будуть братами, де будуть розуміти один одного так, як було колись. і тоді прийде нове життя, щасливе, радісне, «оживе добра слава», і буде «сім’я велика»; і в цій «сім’ї вольній, новій» житиме вічно ім’я великого українського кобзаря. тарас григорович шевченко вірить у те, що україна порве «кайдани» неволі, «окропить» волю «вражою злою кров’ю, стане рівною з іншими країнами, і «забудеться срамотня давняя година», тому й кличе: обніміться ж, брати мої,молю вас, благаю! («і мертвим, і живим…» )