Речення зі словами: спитати, збити, розказати, прекрасний, придорожний, примовити, прірва, переїхати, обігріти

1)аня спитала маму: "скоро в бабусі день народження? "2)потрібно збити вершки.3) толик розказав мамі як пройшов день.4)о,яка прекрасна квітка! 5)хлопчик спіткнувся на придорожній камінь.6)примовляє до дитини мати: "люлі люлі треба спати.7) над прірвою літав орел.8)сім"я переїхала в новий будинок.9)я взяла маленьке кошеня й обігріла.

коли я згадую про дитинство, мені стає сумно і весело водночас. тоді світ здавався зовсім іншим, турбували зовсім інші «проблеми». деякі вчинки того часу зараз дивними.

пам'ятаю, у мене викликали жах сметана, сирок, сирники. бабуся часто купувала всі ці молочні продукти на ринку і вранці годувала всю родину «дарами корівки», як вона їх називала. починала бабуля перераховувати всі вигоди від них: корисно, смачно, ситно. а мені не хотілося цю смакоту поїдати. кожен ранок проходив за одним тим самим сценарієм: «з'їж це за маму, з'їж це за тата». а зараз що? жоден мій день не проходить без йогурту. все змінюється.

важливе місце в моєму дитинстві займало будівництво куренів, будиночків, замків. варто було кому-небудь викинути на місцеве звалище коробку від холодильника, як тут же починалися азартні пошуки старих ковдр та подушок, щоб побудувати будиночок. а потім довгі вмовляння, прохання до батьків дозволити залишитися в цій «монументальній будові» на ніч. мені тоді було незрозуміло, чому батьки не дозволяли спати в наших куренях з гілок або будиночках з коробок?

ще неясно було, навіщо в будинку кіт, якщо гратися з ним не можна? мене постійно лаяли за одягання кота у футболки, прив'язування до нього сторонніх предметів (банки, банти, машинки). пам'ятаю, у мами була істерика, коли я влітку катала улюбленця на санках: сусіди ще довго згадували неприємний звук тертя залізних санок на розпеченому літньому асфальті. після цього кота віддали моєму дядькові, щоб тваринка більше не піддавалася моїм «тортурам».

так, дитинство закінчилося, залишилися приємні спогади про мої нісенітниці та про друзів з дитячого садочку. воно було прекрасне, але все добре коли-небудь закінчується.

Ядовго пам'ятатиму той день, коли вперше в житті переступив поріг школи. це був надзвичайно святковий день. велика, блискуча від сонячного проміння класна дошка, грудочки білої крейди, тривожні й хвилюючі звуки дзвоника здавалися мені дивовижними. я довго шукав свій клас, тому ввійшов до нього майже останнім. сісти довелося на останній парті. почав хвилюватися, що не почую вчителя, що не вистачить підручника. так і сталося. після привітання учителька почала роздавати по дві книжки на кожну парту. всі жадібно хапали, починали невміло читати і милуватися малюнками. «зараз дійде черга й до мене», — казав я собі. аж ось на парту учителька поклала всього один підручник, який довелося ділити з синьооким дівчиськом. чомусь тоді мене ця подія дуже засмутила, а сльози, як я їх не ковтав, все-таки покотилися. як пізніше з'ясувалося, ту дівчинку, що не пройнялася моїм горем, звали даринкою. тоді вона мені якось іронічно й байдуже прошепотіла: «ну, забери той буквар, якщо хочеш, я його давно вже прочитала з бабусею». навіть не знаю, що мене тоді більше вразило: те, що підручника не вистачило, чи те, що я ніколи ще не читав того букваря.