Скласти діалог на тему моя майбутня професія

Здраствуй, ваня! - привіт, катенька! куди ти так поспішаєш? - біжу на підготовчі курси по хімії! - ти хочеш здавати цей жахливий предмет? куди? - чому жахливий? геть мне потрібний при надходженні в медичний університет. а ти куди йдеш, що несеш? - от, бачиш, папка в руках. там мої малюнки. але не звичайні, а зроблені на комп'ютері зі спеціальної програмі- ти станеш дизайнером? - так, але не просто, а веб-дизайнером. ти знаєш, адже це моє захоплення вже давно. і тепер я вирішив зробити його своєю професією- я думаю, у тебе їсти талант працювати із усякими комп'ютерними програмами. для мене це - темний лес. зате, я вважаю, що мій талант - лікувати людей- а яким саме доктором ти хочеш підлогу? - кардіологом. хочу лікувати серце. адже найважливіший орган для людини. а зараз так багато людей хворобами а що батьки думають у твоєму виборі? - вони саме за. а от мій дідусь, що працює терапевтом, так той ні в яку не погоджується, щоб я теж стала доктором. це, говорить, занадто важка робота- катя, якщо всі так будуть думати, то нас лікувати некому стане! - от-от. і взагалі, мій дідусь здійснив свою мрію, став лікарем. а тепер мне забороняє. нічого, тато на моїй стороні! - ну, бажаю тебе удачі у твоєму важкому навчанні! дзвони іноді, не пропадай! - и тебе удачі, ваня! як-небудь подзвоню!

1. Серед густих заростей рогози, латаття, чималий острів, напроти нього висока пірамідальна скеля.

2. З-поміж біло-корих берізок подекуди виглядають темно-зелені крохи вільх.

3. Човен ліниво просувається поміж заростей ряски, куширів, водо-периці.

4. Упродовж двогодинної риболовлі над тихоплинною Россю лугав веселий жаб'ячий концерт.

5. Здається, ось-ось з-за отих старих верб на вигін вийде уквітчана червоно-гарячими маками сором'язлива Мелашка.

6. На дні неглибокої балки ледь-ледь жебонів у перелистому піску веселий струмок, там уже із під снігу ясеніють квіти мати й мачухи

Симфонія життя ( В. Козаченко) ✍

Сонячного травневого дня Максим уперше вийшов з хати. Постояв на сінешньому порозі і, спираючись на милицю, боячись торкнутися землі ще не зміцнілою, назавжди скаліченою ногою, пройшов через подвір`я, і, зраділий з першої по хворобі такої довгої подорожі, розімлілий від сонячного тепла, сп`янілий від пахощів весняного повітря, вмостився на низенькому дощаному перелазі.

Зір його побіг униз, уздовж городу, до річки, обійняв широку долину, шугнув угору, за річку - і широкий, вічно прекрасний, неосяжний і мінливий світ розіслався перед його зачарованими очима.

Вниз від вулиці, розділені ясно-зеленими смужечками ровів, оксамитно-темними стрічками збігали до річки городи. По той бік річки такі ж городи підіймалися вгору, аж туди, де поміж хатами звивалася, зникаючи за переїздом, бруківка. За сірими дахами хаток, чітко вимальовуючись на чистій синяві неба, біліла стіна елеватора, стриміла кругла станційна водокачка.

Внизу широкою долиною, поміж зелено-синіх, яскраво-зелених і ясно лимонних кучугур крислатих, розвітлих верб, верболозу та густого лозняка, в`юнилась, сліпуче іскрила в сонячних променях і рябіла на мілких перекатах Чорна Бережанка.

Подвір`я й хати навколо потопали в сніжно-білій, незаймано-чистій заметілі вишневого квітування, голодними сніговими кучугурами, ніби клапті недоталого снігу, цвіли по ровах і видолинках терни.

А по широкій долині, скрізь, куди тільки сягав зір, на рівних, синювато-чорних підметах, на пагорбах городів, біліли згори донизу облиті кетягами цвіту, високі, старезні, столітні груші-дички.

Світ навколо кипів піною квітування, дзвенів пташиним щебетом, повнився мелодійним бджолиним гудінням. І так само кипіло, дзвеніло, гуло й виспівувало в Максимовій душі:

Моя душа ніколи незабуде

Того дарунку, що весна дала;

Весни такої не було й не буде,

Як та була, що за вікном цвіла.

Слухом, очима, усім єством своїм, ніби оце вперше побачивши отаке, вбирав у себе хлопець оту несказанно чарівну симфонію барв, пахощів і звуків навколишнього світу. Радість буття, якісь неясні, бентежні пориви ропирали його груди. Хотілося кудись летіти, співати, сміятися й плакати водночас. І звідкілясь, з глибини душі, сама собою, незвана, але прозора, особливо виразна випливала думка: "Адже ще трохи, один нещасний порух - і всього цього незбагненного чарівного світу для мене вже б не існувало!" Гостре, прониклеве глибоке відчуття величі й краси світу, радощів життя, щастя жити в цьому світі, бути його невід`ємною частиною, свідомість нетривкості, тимчасовості самого людського життя щемливо солодким болем великого й разючого відкриття пронизало хлопця, життя людське коротке, а світ такий чарівний! Життя дається людині тільки раз... Хіба ж - не про нього, Максима, сказано, що життя треба прожити так, щоб потім, озираючись назад, не червоніти від сорому?... Було тоді Максимові 15 років.