12. лексичну помилку допущено в рядку а церковний канон б раритетні видання в депутатські привілеї г меморіальний пам’ятник д фінішна дистанція

    ⇒  лексичну помилку допущено в рядку г (меморіальний пам’ятник).    ⇒ пояснення: обидва слова мають однакове значення. меморіал, пам'ятник - той, що слугує для увічнення пам'яті. тому доцільніше вживати одне з поданих слів. 

Доброго ранку ,іванко! - привіт, сашко! радий тебе зустріти! - і я так само радий! ну, розповідай, як провів літні канікули? - о, я провів їх дуже цікаво. ми з батьками їздили відпочивати до моря. - справді? і куди саме ви подорожували? - у крим. спершу ми жили в алушті в пансіонаті. купалися в морі досхочу. я з татом навіть з пірсу. - щось упіймали? - морського йоржа! але його їсти майже неможливо, тож ми його відпустили. - а потім ви ще десь подорожували? - так, ми їздили на екскурсії в ялту, севастополь, судак. мені особливо стародавня фортеця в судаку. так що я все про себе та про себе! ти як провів літо, друже? - у батьків грошей подорожувати не було, тому я провів його вдома. але не нудьгував. - чим же ти займався цілих три місяці? - катався на велосипеді, з хлопцями грав у різні ігри. футбол, баскетбол, волейбол – ми все спробували. кожний день ходив на турніки робити гімнастику. бачиш, які м’язи накачав? - о-о, я би теж не проти мати такі… - ще я книжки читав, фантастику. адже в мене багато часу було. тепер я спеціаліст з цього жанру. - ну, тоді розповіси мені, що прочитав. а я тобі – про крим. ти згодний, сашко? - згоден!

Сьогодні я прокинулась від легесенького постукування у вікно. відкрила очі і ледь не скрикнула від радощів: «яблунька розцвіла! яблунька мого доброго дідуся.: .» відчинила вікно, і дукмяна хвиля ранкової свіжості, напоєна тонким ароматом яблуневого цвіту, підхопила мене на крила спогадів. я повертаюсь у як живий іде садом дідусь. він і дня не міг про-.жити без роботи у свої сімдесят п'ять. — відпочили б, дідусю,— просила я його. а він лише одказував: «без діла слабіє » якось весняним, ранком дідусь сказав, що сьогодні навчить мене саджати яблуні. я вже хотіла бігти, та він зупинив, ховаючи посмішку в сиві вуса. «не метушись — швидше » зібравши інструменти, дідусь став розмічати місце для ями, а я замішувала у чавунці глиняний розчин. дідусь тим часом став не поспішаючи копати. незабаром він покликав мене. «бери, внучко, заступ і ген на той пустир підемо. яблунька там, наче сирітка, серед кущів терсну » деревце справді виявилося непоказним. стовбур зламаний. гілки висіли, ніби перебиті руки. яблуньку дідусь викопував довго. потім обережно взяв дичку своїми вузлуватими мозолястими руками і став уважно розглядати кореневище. щось проказуючи стцха до яблуньки, відрізав ножицями пошкоджені корінчики. зануривши кореневище у глиняну купелю, опустив саджанець у ямку. я стала закидати її, а він у той час ніжно підтримував яблуньку, легенько підтрушуючи. зробивши црасиву луночку, з якоюсь веселою зажурою мовив: «рости на радість людям! » на мить перервала бджілка, що злетіла з рожевої пелюстки. і знову я згадала дідуся. останню його яблуньку — і першу в твір моєму житті. ні, дідусь не просто навчив мене саджати дерева, він навчив дарувати іншим радість і красу. а вони — безсмертні!