Твір " як наш клас дбає про красу і багатства природи"

наш клас здає макулатуру на збагаття природи.всі лишни папірці не треба викидувати можна приносити.збереження природи не кому не завадить.

ответ:

на нашій планеті живе безліч людей, котрі мають свої почуття, свої думки і свою долю. кожне наше рішення, кожний крок – змінює нашу життєву стежинку. у одних людей, котрі присвятили своє життя родині, дітям та взаємним почуттям – стежка квітуча та хвиляста. в інших, хто усе життя пробув на самоті – вона в темних плямах.

ще з народження нас оточують батьки та друзі, котрі повчають і нам у якихось життєвих рішеннях. але, коли людині виповнюється вісімнадцять років, її життя вже лише в її руках. і саме від неї залежить те, якою   саме буде її доля. ми вибираємо собі друзів, другу половинку, кар’єру. все це – підґрунтя нашого життя. і у цьому ми переконуємося навіть у творах т.г.шевченка. у своїх віршах він не раз закликав людей боротись за справедливість, за свої права та за свою долю. закликами до дії увесь «кобзар», що не може не розчулити навіть саму міцну душу людини.

і, читаючи такі поеми, як «катерина», «причинна» та інші ми бачимо, які тяжкі рішення доводилося приймати головним героям, котрі назавжди змінюють усе їх життя.

ми – господарі своєї долі. ніхто не має права робити за нас нашу історію. навіть маленькі кроки до майбутнього вже змінюють щось у нашій життєвій стежинці. завдяки віршам шевченко, ми розуміємо, що, якою би не була дорога на нашій стежці, людина в праві її змінити. для нас зараз наша майбутня дорога – це навчання. воно прокладе нам шлях до дорослого життя, і саме ми – майбутні господарі цього життя.

объяснение:

як то взимку в середині грудня ми з татом пішли в ліс , мені ж тоді було лише 10 років, але цей похід я запам'ятала назавжди. високі сосни в білому пухнастому хутрі викликали захоплення, і властивий міському людині легкий страх і трепет, ми гуляли між дерев по часто крутим, мерзлим доріжках, захоплювало дух. м'якими пластівцями падав сніг прогулянці краплю містики, особливо з моїм багатим уявою. зупинившись тато запитав 

- а чи знаєш ти, хто посадив цей ліс? - я здивовано подивилася на нього

- ну звідки ж я можу знати? - він легко посміхнувся і відповів

- у цього лісу довга історія. садити його почав ще твій прадід. - я звичайно була удивленна, навіщо підняла голову вгору , кілька секунд дивилася в сірувато - блакитний купол і прикрила очі, вшановуючи холод сніжинок на щоках, губах, ві 

- навіщо?  

- ну, так вже заведено мій дід твій прадід був лісником і завжди казав «взявши одне дерево посади в замін два, що ліс цей був збережений твоїм нащадкам» - я слухала не відпові.

- пап а ти колись садив тут дерева?

- тільки в дитинстві. а що?

- посади ще хоча б одне дерево , а коли я виросту я теж посаджу тут дерево. - він нічого не відповів тільки посміхнувся і ми вирушили далі подорожувати по лісі.