Термі! списати, ставлячи прикметники у правильній формі, де треба поставте розділові знаки. "долівка в зіллі (запашний) спочила за стіл сім'я сідає." ! какой то

Долівка   в  зіллі   запашнім  спочила ,  за стіл сім'я сідає .

Твір-опис села моє село невелике, порівняно з містом, але дуже мальовниче. зветься воно яблунівкою. через село протікає тиха річка, яка заросла комишем. там купаються місцеві гуси, а на березі пасуться корови. а далі розташований шматок незайманого степу, горби та схили. весною він увесь заквітчаний, а влітку вітер доносить до села духмяні пахощі степових трав. зі степом стикаються рівні зелені поля. тут агрофірма та фермери вирощуют пшеницю, кавуни та дині, а ще — овочі. на схід від села розташований невеликий та неглибокий ставок. він має штучне походження. його вирили десь сімдесят років тому. саме сюди селяни ходят та купатися, бо в самій річці суцільні мул, комиш та жаби. наше село цивілізоване. в ньому багато вулиць, навіть є так звані “краї” . наприклад,та частина села, що знаходиться біля річки, зветься “жабівкою”. у нас є газопровод, магазини, середня школа, дітсадок, будинок культури. ще в селі є церква, саме тому село споконвіку зветься селом, а не хутором. до нас можна доїхати з районного центру на автобусі, який ходить тричі на день. більшість селян живе у садибах. вони саджають великі городи та збирають у власних садках яблука, вишні, черешні та груші. проте в селі є навіть кілька двоповерхових будинків з квартирами. коли я стану дорослим, то обовязково поживу певний час у місті. а потім повернуся до рідного села, бо краще жити серед природи. твір-опис села у художньому стилі я народилася і живу у маленькому, але мальовничому селі жабинці, що розкинулось на берегах нічлави. ще до сьогодні односельці розпові легенду про походження його назви. колись давно на території сучасної ферми був маєток пана жаб’є. до нього приходило багато людей найматися на роботу. оскільки пан був дуже добрим, люди зводили собі оселі і залишалися на постійне проживання. з часом маленький хутірець перетворився на село. коли жаб’є помер (в нього не було продовжувачів роду), то люди на честь доброго пана назвали село жабинцями. з того часу минули століття, а воно й досі красиве і чепурне, завжди вітає усіх. на дорогу світять вікнами не маленькі хати під солом’яною стріхою, а високі добротні будинки. зараз у моєму селі всього п’ять вулиць: горішня, долішня, кут, гаврилівка, нова. але кожна з них по-своєму гарна і неповторна. навесні зачаровують вони вишневим та яблуневим цвітом, влітку п’янять душу запахом матіоли та лілій, восени стелять під ноги жовтогарячий килим опалого листя, а взимку кружляють у чарівному танку сніжинок. і я завжди відчуваю якесь нестримне, ні з чим незрівнянне почуття радості та задоволення. якийсь гарячий клубок підкочується до горла… і хочеться говорити і мовчати, плакати і сміятися. саме так буває після довгої розлуки. минають роки, змінюються часи, погляди, смаки, люди. народ-творець дбає, працює, зводить новобудови — і в результаті — гарний будинок культури, двоповерховий магазин, уже 11 років радо вітає дітей школа. а в церкві покрови богородиці проходять богослужіння. не забули односельчани і про тих, хто боровся і віддав життя за наше сьогодення — січових стрільців та воїнів упа. їм на вулиці кут насипано могилу. до неї ніколи не заростає стежка. тут завжди чисто і людно. сюди у день роковин йдуть жителі, приходять учні-першокласники, випускники, молоді пари… на лівому березі нічлави височіє напівзруйнований костел, якому уже понад двісті років. наш народ вміє і любить працювати, тому сподіваюсь, що через кілька років село моє стане ще кращим і я ще довго чутиму в ньому рокіт тракторів у час весняних та осінніх робіт, насолоджуватимусь запахом стиглого жита і пшениці у гарячу пору жнив. я дуже люблю своє село і горджусь ним. а якщо богом суджено мені його залишити, то «пташкою» завжди летітиму до свого «гнізда», до рідних жабинець.

мені подобається вчитися у нашій школі. вчителі добрі та уважні, хоча й суворі. тому на уроках доводиться сидіти тихо-тихо. через це дуже втомлюєшся.. інша справа — перерва. тільки-но пролунає дзвоник — швиденько до їдальні. хутко поїв — бігцем у коридор. шкода, звісно, витрачати час на їжу, але потрібно ж набратися енергії. перерви у нас великі, 10—15 хвилин. угадайте, скільки разів я встигаю пробігтися коридором? десять-п'ятнадцять. це нічого, але іноді як зіштовхнешся з ким-небудь. хтось навіть радий, що можна трохи побитися. проте у старшокласників я намагаюсь не врізатися. можуть боляче вдарити. у вчителів, звісно, теж. можуть покарати — змусять стояти. а це так нудно, особливо якщо перед цим сидиш 45 хвилин на уроці. ось і доводиться маневрувати. так цікавіше, ніж просто бігти як дурень світ за очі. а якщо серйозно, то у нашій чудовій школі немає нормального спортзала, де б можна було «розрядитися», пограти у що-небудь. і взагалі, як на мене, мало уроків фізкультури. я б із задоволенням ходив на урок фізкультури щодня. ні, двічі на день. ні, через кожні два уроки щодня. це було б чудово!