Воно було одним із найданіших і найвагоміших допоміжних занять українців. початки його сягають доби кихвської русі. так, у "літописі руському" згадуються прасоли, у xiv-xv. воно стало важливим джерелом заробітку значної частини населення, ним займалися переважно селяни й козаки, подекуди - міщани, духовенство, поміщники. з того часу в письмових пам*ятках фігурує основний для цього заняття засіб трпанспорту - "межах". про який промисел ідеться?

Чумацтво) вдало написати "соняшник"

у неділю  ми з батьками пішли гуляти у парк. була та чарівна пора весни, коли дерева вже вкрилися зеленню, зацвів бузок, каштани. повітря було ще прохолодне, але сонячне проміння, пробиваючись крізь рідкі хмаринки, припікало. ми йшли алеєю, з усіх боків нас оточували каштани. їхні крони змикалися над нашими головами. суцвіття каштанів нагадували запалені білі свічки і мали просто розкішний вигляд. несподівано біля своїх ніг я побачила одну з таких свічок. хтось зірвав квітуче диво і кинув. ми пройшли ще кілька кроків і побачили грубо зламану гілочку клена з ще ніжними світло-зеленими незів’ялими листочками. кому ж заманулося нівечити цю красу? навряд чи ця людина хотіла зробити комусь приємність, принісши у дім каштанові суцвіття або гілку з кленовим листячком. рослини були зірвані просто так, мимохідь, навіть не подумавши, навіщо це потрібно. та й суцвіття каштанів швидко в’януть, тому ні краси, ні затишку у кімнаті не створять. інша річ, бузок або черемха. до речі, в нашому парку є багато різних видів бузку, але і його, якщо вже ламають, то складається таке враження, наче тут пройшовся буревій.

якщо людина така  байдужа до живої природи, чи можна стверджувати, що вона любить своє місто, вулицю, врешті-решт свою батьківщину? адже від дбайливого ставлення до рослин залежить благополуччя парків, садів, лісів. ось посадили на нашому шкільному квітнику розкішні жоржини, а хтось узяв і потайки викопав їх, тобто просто вкрав. крадуть квіти на міських клумбах, а скільки дерев вирубано у місті нібито заради усіляких будівельних робіт. і в нашому дворі знищили з десяток старих тополь. нових не насадили, а пні не , пустили пагони.

природа  - це краса, яка оточує нас завжди й усюди. це зелене вбрання нашої країни. збільшувати зелене багатство - означає по-справжньому любити батьківщину. той самий каштан або клен - це не просто краса. це - чисте повітря, помешкання для птахів. а втім, це й так усім відомо.

 

Агато століть тому, людина цілком залежала від природи. вона була безпорадною перед сильною зливою, пожежами лісів, виверженнями вулканів… але вона жила в єдності з природою. вона була вдячною за їжу, що давав оточуючий світ, та за придатні умови для існування. людина була чутливіша для природних ритмів, адже їй це вижити та пристосуватися до можливих природних змін. сьогодні здається, що людина нарешті перестала залежати від природі. ми починаємо вірити в ілюзію, що нібито ми самі по собі, окремо від неї, що ми підкорили її, поставили собі на службу. цьому здебільшого сприяє технічний прогрес. ми навчилися створювати геніальні механізми, модифікувати їжу з незрозуміло чого, ми влізли навіть у днк людини та програмуємо її генетичний код, ми навчилися створювати дітей «під заказ» - з пробірки. та чи це дає нам привід для гордості? насправді ми залишилися на рівні доісторичних людей, з однією різницею, що майже остаточно втратили зв'язок з природою. ми також безпорадні перед обличчям стихійних лих. проти цунамі, потужних землетрусів або торнадо безсилі усі наші наукові розробки. ми в змозі лише приблизно передбачити час катастрофи, але не знешкодити її. вулкани, що вивергаються й сьогодні,і також не питають для цього дозволу. а ми тільки й встигаємо евакуювати наступну порцію жителів небезпечних регіонів. можливо, пора забути про свою надуману велич, відволіктися від своїх новомодних гаджетів та повернутися обличчям до землі, природи та нарешті усвідомити, що ми є одним цілим. ми пов’язані глибше, ніж можемо собі уявити. ми маємо шанувати її, берегти та любити. можливо тоді, і самі нарешті зможемо еволюціонувати як вид.