Звуко-буквений аналіз слів: юний, людина, мию, лютий.

Вулиця, на якій я живу

Правда це чи ні, але кажуть, що на характер людини впливає вулиця, на якій він виріс. Ті порядки, закони чи просто звичаї, які існують чи навіть в яких брав участь на вулиці, назавжди залишаються в твоєму серці і ще десь глибоко в підсвідомості. Це дуже легко і дуже складно пояснювати. Спробую пояснити, те що легше. Є вулиці авторитетні, є давні чи нові, є центральні чи периферійні. Мені здається, багато залежить навіть від того, чи ходить по вашій вулиці трамвай, тролейбус чи маршрутка. Це все впливає на нас, але в який б — то навряд слід пояснювати. А чи варто? Нехай все залишиться такою собі романтичною таємницею у наших душах.

Я народився і виріс на вулиці Бойовій. Мабуть, навіть таксисти не знають, де вона розташована. Це Дзержинський район, Олексіївка. Я живу в приватному секторі. Уся наша вулиця — то суцільні маленькі одноповерхові (рідко двоповерхові) будиночки і місцями хатинки. Взагалі, уся Олексіївка така. Але ближче до вулиці. Назва її, Бойова, трактується легко. У часи другої світової війни тут відбувалися численні бойові дії. Поруч знаходилося, як кажуть старі бабусі, навіть німецьке кладовище. Одразу після війни, район почав заселятися і назви вигадувалися дуже прості: Армійська, Штурмова,. Піхотна, Артилерійська, Бойова.

Моя вулиця дуже красива. Це я кажу не лише тому, що вона моя, а й тому, що це справді так. У нас кожна вулиця має свою особливість: на одній квітнуть каштани, на іншій — яблуні. А, на нашій — абрикоси. Якби вулиці називали пізніше, то назви Абрикосова їй би не уникнути. Впродовж усієї вулиці ростуть абрикоси. Ледь не біля кожного двору. І коли на початку літа дерева цвітуть білими пелюстками, все навколо здається білим, наче це рай. Також наша вулиця має сквер — і там цих дерев безліч: абрикоси, вишні, каштани, сливи, клени, тополі. Але не в цьому головна його особливість. І навіть не в тому, що там часто збираються мешканці вулиці. Для мене він частка тієї території, де минуло моє дитинство. Саме там я ходив ще малечею з батьками, туди я просився погуляти, там бігала більшість дітей нашої вулиці. То були часи, коли я був найщасливішою людиною всесвіту. Я не мав проблем, складних обов'язків, ми всі — діти — робили те, чого бажало серце. Ми були такими безтурботними. У цьому сквері ми проводили цілий день, а якби вночі не хотілося спати, то і ніч. Піжмурки, футбол, ще якісь ігри, назви яких вже не пам'ятаю, — це все приваблювало нас, роблячи щасливими.

Творчість Володимира Підпалого в прижиттєвих збірках запропонувала нову базовану на національній традиції поетичну пропозицію «тиху лірику», суть якої у медитаційних роздумах єдності людини, живого, світу і народу, гармонійності глибини і співмірності людини з найменшим у світі і самим світом, ціннісній орієнтації в медитативному осягненні незнищенних вартостей і сенсу життя, пейзажності і гармонії з природною стихією, зверненням до історичної пам'яті. Створення іншого, непов'язаного з пропагованим «мистецтвом прогресу», смислу, апеляція до людської гідності і гармонії як суті світу. В укладеній поетом рукописній збірці «Синя птиця», поезії з якої були опубліковані в посмертній збірці «Сині троянди», а в авторському варіанті в книжці «Золоті джмелі», посилилась екзестенційна медитативність та філософічність з поглибленням елегійності та усвідомленням єдності поетичної культурної спадщини.