Провідміняйте займенник "якийсь" або "нічий" н.в- р.в.- д.в.- зн.в.- ор.в.- м.в.-

                                 
якойсь
якогось
якомусь
якогось
якимось
на якомусь

Опинилася Україна у 15-16 століттях. Народ страждав від частих нападів турків і татар, які викрадали велику кількість людей для работоргівлі. Лише в чотирьох рядках першої строфи передано весь жах становища -  країні "нічим прожити", бо людей просто немає. Котрі молодші - в полоні, а зовсім маленьких, тих, що не могли витримати виснажливого походу в Крим, просто кинуто під копита коням. Скупими штрихами, у кількох словах створено глибоку картину горя і страждань.
Фактично, весь південь України був беззахисним. Представники тодішньої влади - польська шляхта - не могли забезпечити недоторканність кордонів. Тому турки і татари здійснювали часті напади на поселення. Люди, втікаючи від утисків шляхти, намагалися забратися якнайдалі в Дике Поле ( нинішні Дніпропетровська, Запорізька, частина Донецької та Миколаївської областей). Дуже гострою була потреба у військових утвореннях на кордонах. Такою силою стало козацтво.
Загалом, можна сказати, що пісня "Зажурилась Україна" образно змальовує історію і причини появи козацтва. "Не витрачай намарне час" (як іще можна назвати розмальовування санчат) - борися, борони себе, свою родину, свою країну! Ця думка пронизує усю пісню, вона у різних варіаціях поторюється кілька разів, детально змальовано як саме, за до якої саме зброї можна воювати. Використано прийом градації - повторення однотипних тропів для посилення чи 

Що по собі лишаєш, людино?

Вони пливуть річкою. Краса така, що Івасю хочеться плакати. На лівому березі піднімається дубовий гай: спочатку дуби великі й товсті, а далі меншають. Останні — зовсім маленькі.
Івась пристає до берега, і ось вони вже йдуть гаєм.Бабуся, показує внуку на дерева і розповідає Івасеві про те, як оті перші дуби його дідусь посадив, коли народився його татко, а потім щороку саджав нові. Як восени збирав жолуді, а навесні — саджав. Щось приймалося, а щось ні. А потім уже з його татком сюди приходив. А ці вже його татко посадив, коли він народився. Їм стільки років, скільки й Івасеві. Бабуся милується гаєм, адже сюди люди по гриби ходять і називають його Іванів ліс.
  Івась запитав бабусю, чи може він посадити свої дубочки весною? Бабуся запевнила внука, що у жовтні вони разом приїдуть, назбирають жолудів, а навесні він їх посадить.
Бабуся з онуком ідуть далі. Але що це? Увесь берег за стежечкою
встелено сміттям: залишки якихось вогнищ, трапез, незліченна
кількість кульків і пакетиків. Під самим цвинтарем купи буді­вельного сміття, а поверх нього — стара апаратура, бите скло.
Бабуся зупиняється й схвильовано дивується, хто це зробив. Івась відповідає, що це, мабуть, туристи, які тут ціле літо жили, а цю гору сміття біля цвинтаря, хлопці бачили, як з дачі депутата вивозили, того, що ліс прихапав.
Увечері вже бабуся з онуком сідають на ґанку. Небо, усіяне
зорями, нахиляється низенько­-низенько, а Чумацький Шлях,
здається, починається з їхнього двору.
  Івась показує бабусі на зорі, які то гаснуть, то спалахують без
кінця­-краю і слухає її розповідь, що коли засвітилася зірочка — то людина наро­дилася, а якщо пролетіла по небу й погасла — значить, померла людина. Якщо зірка яскраву дорогу залишила, значить, і люди­на була така ж — яскрава, як зоря.
Бабуся задумалася, а Івась міцніше притулився до неї і запитав, чи Господь кожному долю пише, але ж не кожна людина добра, і чому Господь не робить усіх добрими, чесними й розумними, світ тоді був би дуже гарний.
Бабуся відповіла,що над людиною не тільки Господь трудиться, але й ди­явол. Господь завжди дає людині вибір, і то вже сама людина
має думати, у яку воду ступати — у чисту чи каламутну.
Івасик дивиться на бабуню широко розкритими очима, у яких
відсвічуються зорі.А бабуся розповідає Івасю, що людина по­-різному життя може прожити, різний слід по собі залишити. Може занапастити своє життя,
як дядько Броник, може жити, як той недоторканний, що зава­
лив сміттям дорогу до цвинтаря. А може жити, як його дідусь:
урятувати з вогню його бабусю Настю, посадити гай, щоб людей
звеселяв, заступити півсвіту від наглої смерті.
Бабуся замовкає, пригортає до себе онука і навчає його, щоб він,  за життя           думав, що по собі залишити має.
Вони сидять обнявшись. Дві маленькі людини, дві рідні душі
дивляться у високе небо, на якому сяють і їхні зорі.