Написати твір на морально-етичну тему "моральні цінності сучасного суспільства "

справжній друг для мене - це, насамперед, людина, спілкування з якою не тільки дає мені задоволення, а й сприяє розвитку мене як особистості, людини. мені здається, що, спілкуючись із друзями, люди можуть розвиватися не менше, ніж під час навчання чи читання книжок. я маю на увазі не здобування нових знань - для цього достатньо погортати енциклопедію, а навчання духовне, духовне вдосконалення. поширеною є думка, що друг - це той, хто знаходиться поруч, коли в тебе є якісь проблеми, тобто «пізнається у біді». можливо, це так. адже людина, яка кудись зникає, коли тобі потрібна чи просто підтримка, навряд чи може зватися справжнім другом. але це не єдине і не головне. друг - той, хто поруч, коли в тебе все гаразд. спробую пояснити свою думку. мені відомі випадки, коли люди спілкуються тільки тоді, коли є певні проблеми: вони використовують одне одного для того, щоб розповісти про щось погане, поскаржитися. вони є безкоштовними психологами одне для одного, і тільки. зі справжнім другом має бути цікаво і тоді, коли все добре, бо в таких ситуаціях ти розумієш по-справжньому, чи потрібна тобі ця людина, якщо тобі від неї кічого не треба, виходить ось такий каламбур, але він насправді передає моє ставлення до питання дружби. приклади справжньої дружби ми спостерігаємо і в класичній літературі. проте зазначимо, що найчастіше література окреслює лише частину, певний етап життя героїв. у реальному світі люди часто і радикально змінюються, іноді вони змінюються, як-то кажуть, «у різні боки». тоді друзі можуть ставати настільки різними, що спілкування одне з одним їм більше не цікаве. насправді різні люди можуть бути і найкращими друзями, вони тоді доповнюють одне одного, спілкування стає цікавішим, їм є чого навчитися одне в одного. але в друзів мають бути однакові цінності, схожі духовні орієнтири, тоді вони зможуть порозумітися навіть тоді, коли їхнє ставлення до певних реалій різне. духовні цінності людини можуть змінюватися з часом, і це може призвести до того, що дружба зникне. мені це здається нормальним, це цілком природне явище, краще так, ніж дружба «за звичкою».

зараз багато хто не розрізняє справжніх друзів і знайомих. мої однолітки іноді схильні називати друзями людей, з якими вони; просто весело розважаються, іноді дорослі люди називають друзями своїх колег, з якими вони часом спілкуються поза межами офісу. , це не дружба, а просто певний різновид стосунків між людьми. з часом така «дружба» зникне сама собою, і через це навіть не стане самотньо, можливо, цього й не помітиш. я вважаю, що дружба не залежить від віку, соціального становища, матеріальних статків. так само вона не поділяється на чоловічу і жіночу. взагалі чуєш багато думок з приводу того, чи існує жіноча дружба, чи існує дружба між чоловіком та жінкою. як на мене, безумовно, жінки будують свої стосунки зовсім не так, як чоловіки, тому їхня «дружба» абсолютно не схожа на чоловічу, проте це ще не означає, що між ними дружби не існує. просто манера дружити та погляди на дружбу так само різні, як різні люди у світі. кажуть, дружба - це кохання, якому підрізали крила. щось у цьому є. але я вважаю, що дружба теж має свої крила, вони просто «іншого кольору»…

маленька крапелька величної держави -                                                  моє село, багато є таких!                                                   зазнало лиха, бідувань і слави                                                  воно живе і вічно буде жить!

я народилася в невеличкому селі, розкинутому посеред полів та лісків, мальовничого краю хліборобів, фермерів та взагалі надзвичайно добрих, працьовитих людей. зветься воно великі чорнокінці. моє село надзвичайно гарне, незважаючи на пору року та погоду. ще з давніх часів весною та літом воно потопає у зелені та квітах ніжний аромат яких чути скрізь, восени, коли діти йдуть до школи, дерева трепетно встеляють стежки м’яким листям, а зимою – білий сніг притрушую кожну оселю, кожний кущик. колись люди вміли цінувати цю неймовірну красу.

              з кожним роком люди стають все більше і більше байдужими до довкілля, перестають милуватися красою навколишнього світу. чомусь дедалі частіше дозволяють собі викинути сміття на вулиці чи залишити неприбрану галявину після пікніка. часом прогулюючись лісом чи місцевим садком мені на очі накочуються сльози. я не можу зрозуміти, як можна забруднювати місцевість, що нас оточує, як можна руйнувати те, що роками плекали наші предки. купи паперового сміття, пластик, поліетиленові пакети, пляшки від газованих напоїв, папірчики від цукерок та інших продуктів, побутові відходи, та багато іншого – це все можна побачити у нашому селі.

              часто можемо почути вислів: «природа – наш дім». а як безглуздо ми поводимося. ми псуємо природу, як можемо. а якщо остання наш дім, то ми виходить нищимо наше житло. безглуздо, правда?

              я щиро сподіваються, що після цього тижня, тижня біології та екології, кожен змінить (в кращу сторону) своє ставлення до навколишнього світу. і через кілька років, коли хтось буде проходити цими вулицями побачить зовсім іншу картину. в моїй уяві вона постає такою: невеликі, охайно прибрані, обгороджені будиночки довкола яких цвітуть різноманітні квіти, вздовж вулиць ростуть дерева і звідусіль долинають співи птахів. біля будинків стоять лавочки на яких сидять і про щось теревенять привітні сусіди. в центрі є кілька невеличких магазинів та будинок культури. в останньому час від часу проводяться цікаві та заходи на яких завжди багато слухачів. навпроти пам’ятник героям другої світової війни (про них ми не маємо права забути, адже вони пожертвували життям задля нашого спокою) довкола чисто та охайно, лише спереду цвітуть квіти. неподалік пам’ятники івану франку й тарасу шевченку також прибрані та заквітчані. ідучи вперед перед нами постає парк з гарно вкладеною доріжкою та лавочками, на яких можна посидіти та помилуватись довкіллям. зовсім поруч розкинувся ставок в який впадає річка нічлава. він чистий та повний риби. діти граються біля води, дорослі ловлять рибу. а ось біля верби плавають лебеді за якими хочеться дивитись і дивитись. ідучи старим садом переді мною відкривається  новий, ще зовсім молодий, який посадили всього кілька років назад. далі поступово заходжу в ліс, де така приємна прохолода та лісове повітря. як же   довкола красиво та головне чисто. ніде не видно того сміття та безладу, що панував тут ще так недавно.

              на жаль, поки, що це лише мої мрії. та сподіваюсь, що невдовзі вони стануть реальність. адже, все в наших руках і маємо право все змінити!

Майже щоліта я їжджу до бабусі в село веселе. там у мене є приятель андрій. він мій ровесник і так само, як і я, приїжджає влітку до своєї бабусі з міста. андрій - веселий і добрий товариш, хоча й любить прихвастнуть, та й боязкуватий малість: один раз пішли ми з андрієм і іншими хлопцями в ліс. довго ходили, назбирали грибів, наїлися чорниці. день уже давно перевалив за обід, коли ми повернули додому. ідемо, різні цікаві випадки з життя один одному розповідаємо. а андрюшка що не скаже, виходить, що він самий сміливий, найшвидший, самий кмітливий. ми посміюємося тихенько, але не заперечуємо - нехай собі бовтає. але отут недалеко від краю лісу ми почули незрозумілий шум. загрозливий тупіт насувався прямо на нас, тріскотіли суки, і мені, якщо чесно, стало небагато не по собі. але. я подивився на місцевих хлопців і побачив, що їм ничуточки не страшно. андрій же, не втрачаючи ні секунди, незбагненним чином забрався в густі колючі кущі й тихо, з розширеними від страху очами, подавав нам звідти знаки. незабаром шум вийшов, і сільські хлопці прийнялися реготати, витягаючи андрюшку із чагарнику. виявляється, за пагорбом пролягала тропа, по якій сільська череда вертається додому. так ми, міські, злякалися звичайних корів, а андрій цим летом більше не хвастався. 2 варіант із приходом осіни починається грибна пора. по вихідним ми всією родиною сідаємо на електричку і їдемо в ліс. у кожного в руках більший кошик, а за спиною - рюкзак з їжею й теплими речами. у цю неділю асі було як звичайно. паровоз, що пихкає, привіз нас на станцію о шостій годині ранку. ми відправилися по стежці в глиб лісу, любуючись золотавим листям і радуючись тихій сонячній погоді. після недовгого привалу й сніданку почалося «грибне полювання». грибів виявилося сила-силенна: і сироїжки, і маслюки, і білі, і більші й зовсім малюсінькі, які є смачніше всього. ми так захопилися, що зовсім забули про необхідність запам'ятовувати дорогу, а коли спробували зорієнтуватися, зрозуміли, заблудилися. спочатку я дуже зрадів: от було б здорово заночувати в лісі! але мама швидко остудила мій запал, сказавши, що осінні ночі холодні, та й спати не на чому - спальники-те ми не взяли. тому було вирішено вибиратися. ми рушили навмання, голосно кричачи «агов! агов! ». на щастя, незабаром нам зустрілися інші грибники, які й вивели нас на станцію. додому ми повернулися утомлені, але з повними кошиками грибів. так, ця пригода запам'ятається мені надовго.