Дуже прошу! іть! діалог в офіційному стилі про хліб між двома науковцями! ​

Твір на тему «новий рік», «як ми святкуємо новий рік» новий рік – моє найулюбленіше свято. напередодні мене завжди охоплює дивне відчуття, наче має статися щось радісне та чарівне. усюди святкова атмосфера, усі готуються до свята – вибирають красиві ялинки, купують різні фрукти, солодощі, готують подарунки для близьких. змалечку новий рік – це наче казка для мене. ми починаємо готуватися до святкування заздалегідь. прибираємо у домі, наряджаємо ялинку, прикрашаємо кімнати кульками, гі, красивими іграшками, святковими лампочками, свічками. мені дуже подобаються новорічні та різдвяні вінки з вітками хвої, яскравими стрічками та фігурками янголів. раніше я таке бачив лише у зарубіжних фільмах, а зараз ця мода дійшла й до нас. мама завжди готує для святкового столу щось незвичне, небуденне. я намагаюся не проспати момент приходу нового року під бій курантів. після останнього удару на вулиці починається феєрверк, який може тривати годину! кожного року до нас у гості приходять родичі та друзі. ми веселимося, проводимо різні конкурси, танцюємо, співаємо. це завжди дуже цікаво, проте я зазвичай рано засинаю. а вранці одразу біжу до ялинки, щоб подивитися, що мені подарували. особливо гарно, коли в новорічну ніч стоїть морозна сніжна погода. у вікнах усіх будинків мерехтять різнокольорові вогники. усі святкують та розважаються. мабуть, через те, що новий рік – це загальне свято, відзначати його так захопливо!

жила собі на світі весела, ласкава, мила дівчина. виросла та й покохала чужинця. як не вмовляли її, як не одговорювали, у відповідь тільки одне: «я люблю його і все». справили весілля та й почала дівчина збиратися у далеку незворотну дорогу. як побігла до гаю, стислося серце, – це ж його ніколи більш не побачить. як глянула на річку – сльози набігли на очі: не побачить бі як вийшла в поле, то й заголосила – востаннє, востаннє та глянула любому в очі і примирилась з усім. а коли прощалася з рідними і заголосила мати, у дівчини здригнулося серце. і ще довго, озираючись, бачила, як мати в сльозах простягала руки услід їїхала на чужину. увага і любов молодого чоловіка заміняли все. народилися дітки, все ніби йшло добре. та все частіше й частіше туга вгортала молоду жінку. і сама не знала, чого їй так тужно та тяжко на серці. а перед очима все частіше й частіше поставала мати з простягненими руками, заплаканими і так затужила молода жінка, що й світ їй немилий став. зсохла, змарніла. як не вмовляв чоловік, як не розважав – все а одного разу вийшла в поле та й заспівала рідної материнської пісні. і так їй захотілось до рідного краю, такий відчай наповнив груди, що забракло сил. впала на землю, зомлі а коли отямилась, побачила високо-високо в небі білі легенькі хмарки. стало легко, начебто ось має злеті змахнула руками і стали вони крильми, змахнула вдруге і стала пташкою. та й полинула до рідного краю. прилетіла до батьківської хати, защебетала-заспівала. вийшла з хати стара мати поглянула на пташку і заплакала. вийшов і батько.

глянь, старий! яка пташина ласкава, начебто наша ластівка (так звали їхню дочку).

пташина щебетала й щебетала: «та ластівка ж я! » але ніхто не зрозумів тих слів. тільки довго вслухалися в пташиний щебі все літо ластівка була вдома, намостила гніздечко в батька під стріхою, щебетала-виспівувала їм. а то витала понад рідним гаєм, торкала крилом хвилі рідної річки, линула над полями. і так їй радісно було.

та прийшла осінь – затужила ластівка за дітьми своїми. сумувала довго, а тоді вирішила провідати діток.

прилетіла до господи свого чоловіка, зазирнула в вікно. а там була вже нова господиня. вона подавала чоловікові їсти, сміялась до нього. а її дітки сиділи в кутку заплакані та обідрані. заболіло ластівчине серденько, згадались материні та батькові вмовляння, щоб не їхала на не знала, як дітям. часто прилітала, щебетала їм, розважала. і нещасні діти полюбили милу пташку, чекали її, заплакані, голодні. і їм блищали радістю, коли прилітала пташина а одного разу, коли побачила ластівка своїх дітей побитих, у синяках, стислося їй серденько: почала вона манити їх у поле. пішли заплакані діти. та коли вийшли ген далеко в поле – забилась ластівка у безсиллі: що далі робити ? так тоскно і сумно співала, гладила крильми діткам голівки, сумно і розпачливо кричала. а потім безсило впала на землю. а коли стямилась, побачила біля себе ластів’ят замість дітей. защебетали вони і все зрозуміла: і її дітки стали ластівками. все їм розповіла своєю ластів’ячою мовою. зраділи дітки, що знайшли матір свою. знялися високо в небо та й полинули за матір’ю, що повела їх до рідного краю. а там буяла весна. розщебетались радісно ластівки, мов сонця промені розсипались дзвіночками.

полюбили люди веселих та лагідних пташок. а вони намостили собі гнізд, вивели діток.

восени засумували діти за тим краєм, де народилися й виросли. почали просити матір, щоб згодилась туди полетіти. не хотілося матері кидати рідний край, але знала, що винна перед дітьми. адже вона сама дала їм той край за рідний. та й полетіли. але не довго там були. не мостили гнізд, не виводили діток. а весною повернулися назад. заходилися знову мостити гнізда, виводити діток.

і все більше ставало їх – ластівок: так їх назвали люди. щороку вони летіли до теплого краю восени, а весною поверталися назад…