Поясніть вираз пояснити можете по російськи ніде вода не п'ється так солодко, як з рідної криниці

Немає нічого милішого за рідний дім. Дім, де ти народився і виріс, дім, де живуть твої батьки, дім, де завжди тепло й затишно, дім де тебе виховували, пестили, голубили. Тут солодко спиться і радісно живеться, бо знаєш, що поруч є люди, які тебе люблять незважаючи ні на що і завжди до у скрутну хвилину.Кожної весни з вирію повертаються птахи. Вони пролітають іноді тисячі кілометрів, лише для того, щоб вивести пташенят у тому місці, де вони самі вперше стали на крило. Риби повертаються на нерест туди, де самі народились, пливучи навіть проти стрімкої течії. А люди, хоч як би далеко занесла їх доля з рідного дому, мріють повернутися назад. Є навіть така хвороба – ностальгія. Так називають той стан, коли людина тужить за рідною землею.Людство вигадало багато приказок і прислів’їв на тему того, що вдома краще, ніж деінде. У кожного народу вони свої, але в цілому всі дуже схожі. Бо немає жодної нації, яка б сказала, що десь є земля краща за її рідну, немає жодної родини, яка сказала б, що в гостях краще, ніж вдома. Так воно і є. Недарма українці кажуть, що ніде вода не п’ється так солодко, як з рідної криниці.

У школі моєї мрії прислуховуються до кожної дитини, розвивають її індивідуальність, дають змогу самореалізуватися та готують до справжнього дорослого життя. У такій школі безперечно має бути багато профілів, щоб кожен учень міг обрати той, який йому до вподоби і не вчити ті предмети, які йому не знадобляться.

Ось наприклад: з 1-го по 4-ий клас діти набували б основної бази

знань, яка потрібна всім беззаперечно. З 5-го по 9-ий клас існували б такі профілі: філологічний, фізико-математичний, історико-правовий, та економічний. А після 9 класу проводився б обов’язковий тест з профорієнтації, після якого кожен починав поглиблено вивчати ті предмети, які знадобляться йому університеті. Тоді діти б вчили те, що їм цікаво, а отже і знання були б набагато якісніші.

В школі має існувати безліч гуртків: танці, спів, акторська майстерність, журналістика, та інші. Вони повинні бути спрямовані на урізноманітнення дитячого дозвілля та розширення кругозору. Викладати у школі моєї мрії повинні

лише ті люди, які люблять дітей і вміють знаходити з ними спільну мову. Також, я гадаю, що праця вчителя надзвичайно важка фізично і морально, а отже повинна відповідно оплачуватися.

Объяснение:

ответ

Розповідав колись батько, а батькові – дід таку легенду.

Стояла в селі дзвіниця. Сто дзвонів на ній було. Радість чи горе, свято чи урочистість – лунав той стодзвін сумно й весе­ло, задумливо чи бурхливо, траурно або вогнисто – на всень­кий світ.

І от прийшли татари-ординці. Спалили село, старих та ді­тей знищили, молодих забрали в неволю… Тільки дзвіниці не вдалося їм зруйнувати – крізь землю провалилася.

На тму місці з’явилося джерело. І як прислухатись або прикласти вухо край берега, біля водиці, – то чути звуки: лу­нає десь з глибини стодзвонна мелодія.

З глибини віків до нащадків доходить лише найцінніше. Як кожна людина бере із собою в далеку дорогу лише те, що може пригодитися на все життя, так і кожен народ крізь усі катаклізми своєї історії проносить найдорожчий свій скарб – фольклор, свою духовну корону, своє слово й мелодію: леген­ди, казки, перекази, думи, співанки. І в цій діадемі мистець­кій найціннішою перлиною, напевно, є пісня – синтез слова й мелодії.

як в усій гамі людських почувань кохання є сліпучою вер­шиною, так і в безкінечних виявах людської душі пісня є тим золотим злитком, виплавленим у горнилі віків жаром сердеч­ним багатьох поколінь.

Все зникало у вогнях світових потрясінь, навіть цілі наро­ди й цивілізації. У пожарищах війн рушилися мури й форте­ці, горіли храми й палаци, нищилися фрески і мозаїки, попе­ліли картини, літописи, книги, інші вияви людського генія, мільйонами гинули самі люди. А от пісня – мов Фенікс.

Виростали на землі знов діти, як зелена травиця повесні після хуртовини, а між тією травицею знову струменіли з на­родних глибин дзвін джерела.

Пісня… Вона супроводить нас усе життя. Над колискою – й над могилою. На весіллі – й на ратнім полі. Від язичниць­ких тризн, від прадавніх маївок, щедрівок десь у лісі чи на березі річки – до кабін космічних кораблів. У час найбільших торжеств, народних гулянь. У хвилини самотності.

Та що в тобі за диво таке, пісне, що за вогонь, який магніт, яка сила незмірна таїться в тобі, що примушує нас любити й ненавидіти, сміятись і плакати?.. То скроплює душу росою, то запалить раптом вогнем? Надихає на творчість, на мирну працю – і кидає в бій, на смерть?

У горі й радості, у праці та відпочинку ти розцвічуєш наше життя, робиш його запашним, поетичним, легшим, світлі­шим. Ти роз’ятрюєш душу – й лікуєш рани душевні. Поряд­ного робиш мужнішим, лихого – добрішим. Викликаєш у нас найтоншу гаму почуттів, на які тільки здатна людина. Від не­стримного вогню, од гніву бурхливого – до сліз, теплих, ніж­них і лагідних, що омивають душу, немов травневий дощик яблуневий цвіт…

Пісня – як незглибна криниця, дно якої оповите памороз­зю віків десь в незмірних глибинах рідної землі. Дивишся в її безмірну глибінь – та й дна не видно…

А ще можна порівняти народні пісні з високими соснами в лісі. І озон душі дають, і примушують глянути вгору, на верхів’я своєї культури, у високе мистецьке небо.

Отакий її вимір – від кореня до вершини.

457 слів)

За Є. Колодійчуком

Переказ

Розповідав колись мені батько, а батькові — дід таку легенду.

Стояла в селі дзвіниця. Сто дзвонів було на ній. Радість чи горе, чи якесь свято — лунав той стодзвін на весь світ — сумно чи весело, задумливо чи несамовито, траурно або піднесено.

Якось навалились татари‑ординці. Спалили село, старих та дітей повбивали, молодих забрали в неволю... Не вдалося їм знищити тільки дзвіниці — крізь землю провалилася. І з’явилося на тому місці джерело. І як прикласти вухо край берега, біля самої водиці, то можна почути, як лунає з глибини стодзвонна мелодія.

Так і до нащадків з глибини віків доходить лише найцінніше. Як кожна людина бере із собою в далеку путь лише те, що може знадобитися на все життя, так і кожен народ крізь усі негаразди своєї історії проносить найдорожчий свій духовний скарб — фольклор, виражений у слові й мелодії: казки й легенди, думи й співанки. І в цьому мистецькому намисті найціннішою намистиною, напевно, є пісня — поєднання слова й мелодії.

Як вершиною у гамі людських почуттів є кохання, так і пісня є виявом душі людської. Вона ніби золотий злиток, виплавлений у горнилі віків сердечним полум’ям багатьох поколінь.

У вогнях світових катаклізмів зникали цілі народи й цивілізації. У згарищах війн рушилися фортеці, храми й палаци, нищилися фрески і мозаїки, зникали картини, книги, інші витвори людського генія, мільйонами гинули й самі люди. А пісня відроджувалася, мов Фенікс...

Знову народжувалися діти, наче зелена травиця навесні після зимової хурделиці, а між тою травицею знову дзвеніли‑проривалися струмочки з народних глибин.

Усе життя супроводжує нас пісня: від колиски до могили. Лунає вона від язичницьких тризн, від прадавніх щедрівок, веснянок, які співалися на лісовій галявині чи біля річки,— аж до кабін літаків і космічних кораблів. Вона з нами і на весіллі, й на полі бою; під час народних гулянь, урочистостей та у хвилини самоти.