Твір на тему мрії тараса шевченка про майбутнє україни

Я казала це вже неодноразово і продовжую це стверджувати: Тарас Григорович Шевченко для нашого народу, для України, – це не просто поет чи художник. Він став ковтком свіжого повітря, ковтком натхнення, цілющим струмком посеред пустелі для багатьох поколінь. До нього йшли за благословенням: і незламні воїни, і освічені інтелігенти, і працьовиті селяни. Головною мрією славетного Кобзаря було безхмарне майбутнє для України, тому так сильно прагнули знищити його книжки можновладці, змусити мовчати Шевченка, заславши його далеко від дому….
Минули століття, зараз Україна – це незалежна держава, проте й досі непокоять сумніви: чи піднялися ми з кріпосницьких колін, чи навчилися жити без ката і чи робимо усе, що від нас залежить задля щасливого майбуття?Шевченків ідеал людини й загалом майбутнього вимірюється добром, точніше – здатністю творити добро, чинити щось хороше кожного дня, не очікуючи нагороди чи похвал.

Хотіла б я у за водою,

немов Офелія, уквітчана, безумна.

За мною вслід плили б мої пісні,

хвилюючи, як та вода лагідна,

все далі, далі…

І вода помалу

мене б у легкі хвилі загортала

І колихала б, наче люба мрія,

так тихо, тихо…

Я ж, така безвладна,

дала б себе нести і загортати,

пливучи з тихим, ледве чутним співом,

спускаючись в блакитну, ясну воду

все глибше, глибше…

Потім би на хвилі

зостався тільки відгук невиразний

моїх пісень, мов спогад, що зникає,

забутої балади з давніх часів, –

в ній щось було таке смутне, криваве,

та як згадати? Пісня та лунала

А потім зник би й відгук –

і на воді ще б колихались тільки

мої квітки, що не пішли зо мною

на дно ріки. Плили б вони,

аж поки в яку сагу спокійну не прибились

до білих водяних лілей, – там стали б.

Схилялися б над сонною водою

беріз плакучих нерухомі віти,

у тихий захист вітер би не віяв;

спускався б тільки з неба на лілеї

і на квітки, що я, безумна, рвала,

спокій, спокій…

Хотіла б я у за водою,

немов Офелія, уквітчана, безумна.

За мною вслід плили б мої пісні,

хвилюючи, як та вода лагідна,

все далі, далі…

І вода помалу

мене б у легкі хвилі загортала

І колихала б, наче люба мрія,

так тихо, тихо…

Я ж, така безвладна,

дала б себе нести і загортати,

пливучи з тихим, ледве чутним співом,

спускаючись в блакитну, ясну воду

все глибше, глибше…

Потім би на хвилі

зостався тільки відгук невиразний

моїх пісень, мов спогад, що зникає,

забутої балади з давніх часів, –

в ній щось було таке смутне, криваве,

та як згадати? Пісня та лунала

А потім зник би й відгук –

і на воді ще б колихались тільки

мої квітки, що не пішли зо мною

на дно ріки. Плили б вони,

аж поки в яку сагу спокійну не прибились

до білих водяних лілей, – там стали б.

Схилялися б над сонною водою

беріз плакучих нерухомі віти,

у тихий захист вітер би не віяв;

спускався б тільки з неба на лілеї

і на квітки, що я, безумна, рвала,

спокій, спокій…