Твір у публітистичному стилі на тему як знайомляться українці

у культурі взаємин людей слід назвати: зобов’язаність, увічливість,  тактовність,  скромність,  точність,  совість.      зобов’язаність —  це  точність  виконання  доручення,  єдність слова й діла.      почуття міри, яке дозволяє виявити повагу до кращих якостей іншої людини та відшукати власну гідність,— ось у чому полягає  тактовність. скромність  виявляється  в  умінні людини  бути особистістю, не  грати чужої ролі.        точність  означає  вміння  цінити  своє  слово,  не  кидати  його на  вітер. якщо людина  завжди  виконує  те, що  обіцяє, на неї можна покластися.        совість  є  важливою  силою  у  стосунках  людей. правила  етикету роблять норми культури стосунків демократичними, бо пропонують повагу  гідності людини.        в

широкий український степ… багато письменників оспівували його в своїх творах, прагнучи передати неповторність і красу, своє захоплення його широкими просторами.

високі трави розстилають свій зелений килим так далеко, що, здається, немає у нього ні кінця, ні початку. лише сивий вітерець та швидкі птахи знають, де закінчується український степ. та, можливо, ще глибокий купол неба, що дивиться не надивиться на це різнотрав’я. неспокійно степові: весь час згадує він завзяті козацькі битви, коли зелене простирадло розфарбували у яскраво-червоний колір. не може він забути і стогін бранців, яких гнали хижі вороги в далеку неволю. про все це співає він сумні думи, які колись чув від старих кобзарів, свідків тих подій. їх вже нема, й імена їх не збереглися в людській пам’яті. тільки степ пам’ятає. та як йому забути, адже стількох відважних синів вкрив він своїм пологом. можливо, щоб краще спали вони, і співає він своєї то сумної, то суворої, а іноді замріяної пісні. проносяться розпатлані хмари, цвірінькають горобці, снують туди-сюди нерозумні ластівки, не підозрюючи, про що мріє старезний дідусь-степ.

і лише мудрий ворон знає, що то за сум. адже він чув від свого діда. то згадка про молодість, про героїчні часи, що вже не повернеш, про людей-велетнів, які вже більше не народжуються.

край села на сонячному косогорі, неподалік запустілої церкви,  стоїть школа, мурована з червоної цегли. навколо школи — ясени й  клени, запалені жовтогарячим кипінням осені. далі за школою хащі  бур'янів, почорнілі соняшники, прив'яле гарбузове огудиння, зачахлі  стебла кукурудзи, заплетені сивим павутинням ранньої осені.

повз школу день і ніч гуде дорога, що веде з тихого села в далекі  світи, незвідані й невідомі. діти дивляться на неї із дивною звабою в  очах. їх манить далекий світ, не бачений ними ніколи.

із пагорба, на якому стоїть школа, видно в долині село. хати  розкидані трохи хаотично. біля кожної — посаджені дерева і розбиті  квітники. у кожній — своє життя, свої клопоти і свої діти. щоранку  топчуть стежинки від отчого порога до школи, яка для них теж стала  рідною домівкою.

121 слово