Твір опис автопортрету тараса шевченка в старшому віці

Автопортрет у шапці й кожусі (1860): опис

За своє життя Тарас Григорович Шевченко намалював багато автопортретів. Частина з них не зберіглася і про них відомо тільки з листів або спогадів сучасників. Але є автопортрети, які стали дуже добре відомими.

Найзнаменитіших автопортретів Шевченка два: перший автопортрет молодого Шевченка, написаний олійними фарбами у 1840-41 роках, і автопортрет у шапці й кожусі 1860 року, де Шевченко вже доволі немолодий.  

Автопортрет Тараса Шевченка у шапці й кожусі - це офорт, створений в 1860 році за світлиною А. Деньєра, яка була зроблена у 1859 році. Сучасники поета вважали саме цей автопортрет найвдалішим. Зараз цей автопортрет поета зберігається у Державному музеї Тараса Григоровича Шевченка.

Портрет вражає бездоганною технікою виконаня. Офортний штрих цього портрета дуже виразний та експресивний. Усе зображення вкрито штрихуванням; смушеву шапку й комір кожуха теж передано енергійним штрихом. Це надає автопортрету деякої суворости. Шевченко вийшов як живий: коли дивишся на портрет, виникає відчуття, що намальований поет начебто дивиться в очі глядачам. На портреті є підпис автора, монограма у колі та дата написання.

Ми не уявляємо нашого столу без запашного хліба. В нього вкладено багато клопіткої праці людей різних професій. Хлібина приходить довгий шлях з лану до наших домівок. Спочатку селекціонери виводять здорове та якісне зерно. Потім готують землю та засівають його на неосяжних просторах. Поливають. Доглядають. Зерно проростає. Незабаром заколоситься нива золотим колоссям. Тоді до роботи приступає комбайнер. Він за до великої машини збере дорогоцінне зерно, відділить його від полови. Верткий млин змеле його на муку. У хлібопекарнях з неї спечуть смачні хліб, булки, коровай. Вони появляться на полицях наших магазинів. У хліб вкладено багато праці. Є хліб – не бути голоду. Тому бережно ставтесь до хліба!

Українське козацтво виникло за тяжких для нашого народу часів, коли Україна втратила державність, а її землі захопили кілька держав, які часто-густо ворогували між собою. Це зумовлювалося розташуванням українських земель у зоні Великого кордону. Той кордон — умовна межа, що розділяла два протилежні світи, між якими здавна тривало протистояння: європейський (хліборобський, християнський) та азіатський (кочовий, мусульманський).

У причорноморських степах півдня України після розпаду Золотої Орди господарями почувалися татари. Українські землі зазнавали їхніх постійних спустошливих набігів, що особливо посилилися після встановлення зверхності Туреччини над Кримським ханством у 1478 р. Утім, посилення загарбницьких походів на землі України зумовлювалося не тільки їхньою безпосередньою близькістю до войовничих кочівників, а й слабкою ефективністю оборони на півдні Польсько-Литовської держави. Опинившись в обставинах, що загрожували самому існуванню українців як окремого народу, мешканці прикордонних територій змушені були опановувати складну військову професію. Постійна боротьба з нападниками виробила з хлібороба, ремісника, священика особливий тип воїна — відважного й кмітливого, який добре володів різними видами зброї, сповненого волелюбності й повсякчас готового до протесту проти будь-якого примусу. Такими воїнами були козаки.