Іть будь-ласка. мені потрібен опис софіївського собору в науковому стилі . в описі повинно буди мінімум 15 речень

День нинішній диктує вимоги: повернути гуманітарним предметам, і передусім літературі, втрачену провідну роль у навчально-виховному процесі. Особливої ваги набуває вивчення давньої української літератури — однієї із найбагатших і найдревніших у слов’янському світі, включення її здобутків у духовний світ сучасника. Образи давніх творів врешті мають розкритися в усій повноті й глибині, красі й невмирущості, тим самим нагадуючи аксіому: вивчення кожного предмета має розпочинатися з осмислення його витоків.

Суспільні зрушення, що відбулися у світі, на Україні, несумісні з незадовільним станом вивчення літератури давнини в школі і вузі, значною мірою зумовлено тим, що тривалий час літературу класичну і сучасну сприймали у відриві від її праоснови. Пам’ятаймо ж, що наша література сформована геніальними творами не тільки Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, а й Нестора-літописця, Іларіона Київського, Самовидця, Григорія Грабянки, Самійла Величка, письменників-полемістів, мандрівних дяків, давньоукраїнських поетів і драматургів, яким належить зайняти своє місце в історико-літературному процесі. “Ми не повинні забувати, — застерігав свого часу І.Франко, — що й перед Котляревським у нас було письменство і були писателі, було духовне життя, були люди, що сяк чи так вибігали думкою поза тісний круг буденних, матеріальних інтересів, сяк чи так шукали якихось ідеалів і доріг для їх осягнення”.*

Вчитаймось пильніше в рядки творів, що з’явилися в сиву давнину, і ми віднайдемо зародки сюжетів, образи та мотиви, що перемандрували в літературу класичну та сучасну. Іще в найдавніші часи, вважають вчені, формується знакова система вітчизняної словесної культури, основні елементи якої зумовлюють національну специфіку українського письменства.

Але література давнини важлива для нас не лише як передісторія літературного процесу, а й насамперед як самостійне художнє явище, що, розширюючи сферу людських зацікавлень і уподобань, знайомить із незвичними, нетривіальними формами художнього мислення, збагачує нас духовно, робить чулішими, уважнішими до скарбів людської мудрості. Показовим щодо цього є зізнання відомого письменника, активного дослідника давнього українського письменства Валерія Шевчука: “...нам, митцям сучасним, митцям із великого, шумливого, повного машин та пульсуючого ритму міста, треба завжди мати місце, де б ми позичали тепло для себе, не ущерблюючи нашого добродавця. Такими добродавцями і є вони, ті, що були до нас, великі, просто талановиті чи й другорядні, — всі вони нам потрібні у нашому квапливому сьогоденні, бо, як казав Іван Франко: “Тільки маючи відомості про якнайбільше число діячів, ми можемо сягнути в глибінь народного організму. І великі, й малі наші попередники вводять нас у дім духу свого, де ми можемо взяти для своїх сердець вогню для натхнення”.*

Знання та розуміння пам’яток старовини, залучення їх до активу нашого духовного життя є не просто бажаним, а першочергово необхідним, обов’язковим, щоб неможливим стало повторення гірких помилок та прорахунків, що призвели до забуття своїх першовитоків, кризи в науці, культурі, моралі, освіті. Здобутки давнього українського письменства потребують нового осмислення, глибинного осягнення. Прагнення до відновлення і збагачення знань про вітчизняну культуру, літературу, мистецтво минулого зумовило активізацію пошуків у сфері змісту, форм та методів навчання і виховання в школі. Найважливіші завдання нині — відновлення історичної пам’яті, виховання національної самосвідомості, утвердження національної гідності юних громадян незалежної України — реалізувати неможливо без наполегливого і систематичного вивчення пам’яток давнини — основного джерела знань про минуле нашого народу.

Зима… Мабуть, як і більшість людей, я мрію про неї спекотного літа. А потім, коли спливає час, вона нарешті приходить – гарна та сніжна, вітряна або ж спокійна та велична. Замітає снігом усю грязь пізньої осені, прикриває все сміття на вулицях, прикрашає голі, негарні дерева.

Для мене зима – це не дати на календарі. Адже вона може і не прийти першого грудня. Останнім часом її доводиться чекати довго. Кажуть, що виною цьому глобальне потепління. Але як жити без зими, без справжньої, зі снігом, зі свіжим морозним повітрям?

Для мене зима – це білий, іскристий сніг увечері. Це малюсінькі сніжинки, прозорі кришталики на пухнастій рукавичці. Їх так хочеться з’їсти, хоча дорослі забороняли це з дитинства. Це такий час, де я завжди буду щасливою дитиною, буду верещати, ковзаючись на льодяній гірці, буду тягти за собою санчата, буду ліпити та кидати сніжки, поки руки не «відмерзнуть» остаточно, і не буду боятись захворіти потім. Буду бігти по доріжці, де бадьоро хрумтить утоптаний сніжок під ногами…

Я завжди уявляю собі зиму як прекрасну Снігову королеву. Часто, прокидаючись взимку сонячного дня, я радію просто від того, що бачу на віконному склі морозні візерунки. Хоча мені не раз пояснювали і в школі, і вдома, звідки вони беруться, я вже не дуже пам’ятаю це пояснення. І тому для мене вони – завжди чудо. Мабуть, Снігова королева усю ніч старанно розмальовувала мої вікна, коли її ніхто не бачив за завісками.

Так, взимку довго не побігаєш надворі, не пограєш у футбол чи бадмінтон, не можна купатися у річці та морі. Але можна зайнятися зимовим спортом, наприклад, лижним. Або почитати хорошу книжку. Чи просто прийти додому та провести час зі своєю родиною, послухати історії дідуся чи бабусі, до батькам, погратися з братами та сестрами, якщо вони є. Для чогось же потрібна людям така погода, коли нікуди з дому не підеш.

Але я знаю, що через якийсь час білий сніг пожовтіє, припаде пилом, його витопчуть люди та собаки. Він втратить свою первісну красу. Ковзатись по льоду всім набридне і захочеться вільного руху. А ще – тепла та сонця. І я разом з усіма теж буду нетерпляче чекати приходу весни!

Запорізькі козаки, запорожці - частина козацтва на території сучасної України , що створили в 1555 році, ряд розрізнених військових укріплень («городки» або «січі»  і поселень (хутори, зимівники)  за дніпровськими порогами, поза зоною юрисдикції сусідніх держав (Дике поле). Об'єдналися  згодом у військову організацію Військо Запорізьке, що отримала своє найменування за назвою регіону проживання, місця розташування головного військового укріплення, іменованого «Січ»  та перебування штаб-квартири (центрального органу управління - коша) .
Пізніше, у зв'язку з утворенням в кінці XVI століття реєстрового козацького війська, поселенням частини запорізького козацтва на території Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств, а також у зв'язку з утворенням після 1625 відповідно до Куруківській договором полкового устрою реєстрового козацького війська, запорізькими стали називати і реєстрових козаків, які не проживали на території Запоріжжя.
Надалі, після повстання Богдана Хмельницького у 1648 році під контроль Війська Запорозького і влада запорізького гетьмана перейшли території Речі Посполитої, що розташовувалися на землях сучасної Північної та Центральної України. На них утворилися нові козацькі полки, що комплектувалися з місцевого населення за територіально-міліційних принципом. Вони доповнили полковий устрій козацького війська, сформувавши таким чином централізовану військову і адміністративно-територіальну структуру Війська Запорозького, що отримала в історіографії також найменування Гетьманщина. Запорізькими стали іменувати всіх козаків, що проживали на території Гетьманщини.