Можна вибрать друга і по духу брата, та не можна рідну матір вибирати - підкреслити й підписати члени речення, будь ласка ​

Хліб… він щодня приходить до нас — рум’яний, теплий, запашний, незрівнянний. а ще має багато імен — бублик, булочка, батончик, рогалик, паляниця, калач, паска, пиріг… і все-таки хліб. якщо на столі немає хліба — на ньому чогось не вистачає. найголовнішого. бо хліб — то багатство, добробут. люди ласкаво і шанобливо кажуть про нього: хліб — батечко, хліб — годувальник, хліб — усьому голова. спрадавна народ наш понад усе цінував хліб, сіль, честь. хліб є нас усе життя — від народження до глибокої старості. у всіх народів він святий. хліб берегли, на його честь складали гімни, хлібом зустрічали найдорожчих гостей. і щоб був у нас хліб, ми щодня повторюємо слова молитви і мовимо: «отче наш, хліб наш насущний дай нам днесь». і цю молитву батьки запові нам, а ми — нашим дітям. бо хліб безцінний. ні робота, ні смерть, ні життя, ні весілля — нічого на світі не обходиться без хліба. він сильніший за все, смачніший за все, він дорожчий за золото, насущний і святий хліб із нашого поля. і щоб зорати поле, теж потрібен хліб. і щоб розбити ворога. щоб перемогти і вистояти. скрізь хліб, хліб, хліб. а без нього немає ні радості, ні свята, ні самого життя. людство знає жахливі роки без хліба, коли вимирали цілі села й міста, цілі місцевості й країни, так що жодній війні і жодній армії й не снилося таке спустошення. знати ціну хлібові, вміти його економити, бути бережливими і дбайливими господарями — це головні питання суспільства. ось чому питання про хліб лишається у нас головним. ось таким є він — хліб. його величність хліб. то ж давайте ставитися до нього завжди з шаною і повагою. не шкодуймо дати скибку хліба голодному. хліб у світі — найголовніше, він — життя. і може, хтось із моїх ровесників стане кондитером чи пекарем і даруватиме людям хліб: як їсте ви паляниці, калачі смачні їсте,— не забудьте уклонитись хліборобові за це!

Давно це було. у селах під солом’яними стріхами стояли хатинки. маленькі віконця, наче здивовані , поглядали на рідні подвір’я. жили в тих хатинках наші прадідусі та прабабусі. жили собі у злагоді тихо, неквапливо, особливо взимку. якось пізнім вечором йшов стежиною повз сільські подвір’я художник. щойно випав сніг. він скрипів під ногами, переливався срібно-голубими барвами під місячним сяйвом. ураз художник уповільнив ходу й зупинився, вражений тишею та красою зимового вечора. зупинився, прислухався, придивився. побачив він «заквітчані» інесм дерева, хатинку під пухнастою шапкою снігу, з-під якої блимали гарячі вогники віконець. замилувався. його погляд за вогниками аж на самісіньку гору, де відпочивав стомлений роботою вітряк, і здалося йому, що хатинки танцюють повільний новорічний танок. відчув художник мінливу тишу. все затихло, не ворухнеться. золотавий місяць гойдався, ніби наспівував пісеньку для зірочок: «спи, моя зіронько, ». прийшов художник додому і намалював живописну картину чарівного сільського пейзажу."