Складіть діалог на вільну тему( для хлопців владислава і олега, типу вони двоє про що розмовляють)

Продзвенів урок на перерву.
-Владислава,як ти думаєш,чи потрібні нам уроки етики?
-Я гадаю,що так.А яка твоя думка?
-Я думаю,що нам геть не потрібна ця етика.Ми й так виховані.
-Ти впевнений,що всі ми?Пам*ятаєш,як Іванко на моєму Дні Народженні витирався скатертиною та кинув шматок торта в Оленку.
-Так,пам*ятаю.Краще б і не згадував.
-От як ти гадаєш,Олегу,Іванкові потрібна етика?
-Добре,згоден.Іванку потрібна.Але мені все одно вона не потрібна!
-Гаразд,а пам*ятаєш,як ти не поступився місцю старенькій бабусі,коли ми їхали на тренерування?Чи не привітався з мамою Ганусі?А також я пам*ятаю,що ти обізвав Маринку!Вона на тебе ще досі ображається!
-Так.Мені також потрібна етика...Піду вибачусь перед Маринкою,доки урок не розпочався.

Дорога Олександро Дмитрівно!
Сьогодні, в „день працівника освіти”, в першу неділю жовтня, я набрала Ваш номер і привітала з Днем Вчителя. Ви мені сказали, що зберігаєте всі мої давні вітальні листівки ... Це мене дуже зворушило, защеміло біля серця...
А я... Я рідко вам телефоную і не завжди вітаю, бо все чекаю, що будуть кращі часи, що буду успішніша (по загальноприйнятим міркам), переживаю, що потурбую не вчасно, не знаю, що сказати, що побажати... Бо все, що є найцінніше в людині, у вас є: щирість, чисте слово, мудрість, терплячість, вміння прощати, вміння бачити в людях тільки хороше, ясне. Як казав Іван Франко, „добрий все бачить лиш добре”. У вас усе є... Ви прийняли біль та випробування від людей та від життя і зуміли залишитись такою ж добросердною, як і раніше. 
Зараз все можна надрукувати, але чомусь захотілось написати вам на листках у косу лінійку, таких самих, на яких ви червоним виписували мені писані букви, великі та маленькі. Вибачте, Олександро Дмитрівно, що моя каліграфія з тих пір змінилась в гіршу сторону і не заслуговує тепер на гарну оцінку... 
Пам’ятаєте: у перший клас Перемилівської восьмирічки в той рік прийшло 13 учнів. Ви були дуже терплячими до нас. З дитячою безпосередністю хтось із учнів запитав, чому ви стали вчителем? Ви взяли наші зошити за один край і відпустили їх „відкритим баяном”: зелені, блакитні, жовті, рожеві зошити. Ви нам пояснили, що стали вчителем, бо в дитинстві дуже сподобалось, як ваша вчителька так тримала зошити однією рукою і перераховувала їх іншою. Може, це був лише жарт, але чомусь той епізод ще й досі перед очима. Звичайно, ви стали вчителем, бо це ваше призначення, ваша доля. Не так вже й багато людей виконує своє призначення на цій землі, а вам дуже пощастило – ви знайшли с в о є – отже - життя в д а л о с я! 
Мало що з того часу залишилось, але пам’ятаю: ми з класом в лісі. Травень, чи початок червня, все зелено, діти не змовкають, бігають, кричать. І тут ви запропонували нам зупинитись і трохи Настала тиша. Я підняла голову вгору – високі-високі дерева торкалися неба, співали птахи, листя шелестіло від вітерцю, дзичали летючі комашки, пахло зеленню, мохом, пахло лісом. Тоді вперше я відчула м и т ь. І вона залишилась зі мною назавжди. З таких миттєвостей і складається наше усвідомленне життя, а все інше – плетиво думок про минуле та майбутнє. Так оту, дорогоцінну, теперішню мить ми часто пропускаємо...
Ви вчите нас не словами, а своїм прикладом. Кожен вчитель переймається помилками своїх учнів: Як можна писати так криво та неграмотно? Як можна так накреслити в зошиті? Як можна не вивчити цього правила? Не прочитати такого цікавого?
Аби ж то тільки й помилок, що в прописах... Кажуть, справжній вчитель хворіє, бо приймає на себе помилки учнів... Простіть, Олександро Дмитрівно, за мої помилки... Дозвольте залишатись вашою ученицею, вчитися у вас людяності, милосердю, невибагливості, вдячності, делікатнності, тактовності, терпінню, гарної української мови, істинної інтелігентності, істинної шляхетності

 
Художній опис ластівки.
Якось навесні під дахом нашого будинку з'явилася дивна глиняна кошик. Бабуся пояснила мені, що це гніздо ластівок. Виявляється, ці пташки будують свої будиночки з глини на стінах будинків. 
Я почала стежити за господарями гніздечка - витонченими ластівками. Здавалося, що вони зроблені з порцеляни. Їх точені чорно-сині фігурки з білосніжними грудками переливалися на сонечку. 
Ластівки радували нас тихими невигадливими пісеньками. Коли у них вилупилися пташенята, турботливі батьки ловили для них жучків і комах. Минуло небагато часу, пташенята зміцніли, і мама-ластівка стала вчити їх літати. Пташенята були дуже смішними і неповороткими. Але не ми встигли озирнутися, як із забавних пташенят вони перетворилися на граціозних дорослих птахів. 
Восени ластівки відлетіли у теплі краї. Але ми не сумували, бо знали, навесні вони обов'язково повернуться. Існує прикмета: якщо ластівка сов'єт на вашому будинку гніздо, то тут оселиться щастя. Тепер у нашому будинку живе щастя.