Доберить до кожного фразеологизму синонимичный присливник з довидки: надвори.давно.скризь несподивано.щиро.надийно.далеко.рано. наче грим серед ясного неба.за тридевьять земель.вид усией души.за симома замками.просто неба.куди оком не глянешь.до схид сонця.за царя гороха.

Привіт, зимо, як ти? Давно не бачилися. Чомусь твої сніги, морози та вітри вже не такі люті, як раніше. Невже ти стала гарною? Де твоя суворість, як у вчительки з алгебри? Я б із задоволенням поговорила з тобою за чашкою какао. Здається, що розмова затягнеться надовго. А потім ми підемо ліпити сніговика, як малі діти. Чому, зима, ти мене завжди повертаю раннє дитинство, коли школа не дошкуляла своїм домашнім завданням і ми могли годинами бігати з друзями морозними вечорами. Ми могли б кидати сніжками в чужих дітей і довго ховатись за стінами будинків, сміючись. Сподіваюся, зима, тобі також весело.

Объяснение:

Основним образом-символом твору є сойка — лісова птиця-хижак із яскравим оперенням. Сойка галаслива, як і героїня твору з її постійним безпричинним сміхом.

Ця птаха-пересмішниця й переспівниця, що також властиве Марії, яка ревнує свого Массіно навіть до сойки, чий рід до пори до часу дівчина милувала, щоб випадково не знищити ту, яка гніздилася поблизу тимчасового помешкання Хоми. Несподіване вбивство Марією сойки, палкі поцілунки тільця вже мертвої пташки й кров жертви на губах дівчини, а невдовзі також близьке до жертовного поїдання закоханою парою сойки — не випадкові художні деталі. Це своєрідні символи-наголоси, як і одне сойчине крило, надіслане з далекого Порт-Артура Хомі, а собі залишене друге не просто так: «Здається, що се летить до тебе половина моєї душі... Коли в твоїм серці є ще хоч іскра любові до мене.., то се буде та сила, яка притягне й друге крило, другу половину моєї душі до тебе».