(75б.) ! переказ – актуальні проблеми культури усного мовлення спортивних тележурналістів.аналіз фактичного матеріалу свідчить про наявність в усному мовленні спортивних тележурналістів значної кількості типових помилок, з-поміж яких наичастішими є такі: ненормативна напівпом’якшена вимова шиплячих; порушення правил вимови асимільованих звуків; оглушення дзвінких приголосних у кінці слова.засади милозвучності української мови не є чимось особливим, складним для засвоєння. в усному мовленні комуніканти активно послуговуються цими загальними правилами, автоматично будуючи фрази так, аби їх легко було вимовляти (і, відповідно, - легко сприймати на слух до того ж, із цією інформацією ознайомлюються учні загальноосвітньої школи ще у 5 класі, тому незнання фахівцями (у нашому випадку – тележурналістами) головних засад мелодики української мови викликає в адресатів (слухачів) у кращому разі подив, якщо не роздратування. крім орфоепічних помилок, мовлення спортивних телеведучих рясніє порушеннями акцентуаційних норм, що зумовлене елементарним незнанням правил наголошування загальновживаних українських.у телетекстах на спортивну тематику найчастішими стосовно неправильного акцентування виявилися такі слова: випадок, нападник, одинадцять, чотирнадцять, завдання, новий, легкий та ін. у деяких випадках зустрічається наголошення, характерне для західних регіонів україни – виділення передостаннього складу в слові (як правило, це пояснюється впливом польської мови).у телерепортажах з футбольних матчів, у спортивних новинах спостерігається певна тенденція до регулярного вживання коментаторами окремих розмовних, просторічних та жаргонних. при цьому можна помітити, що деякі слова є, так би мовити, особливо улюбленими, через що досить часто вживаються у телетекстах спортивної тематики. серед таких лексем найуживанішими є, наприклад, такі: вколотити у значенні “з великою силою забити м’яч”, заштовхати у значенні “всупереч , забити м’яч у ворота”; завалити у значенні “збити гравця суперників з ніг”; вишка у значенні “клуб вищої ліги” та ін. чимало проаналізованих зареєстровано у “короткому словнику жаргонної лексики української мови” л. ставицької, однак із відмінним значенням чи відтінком у значенні. отож, окремі слова цілком могли б поповнити загальний реєстр жаргонної лексики у лексикографічних працях аналогічного типу.​

Людина впродовж свого історичного розвитку прагнула схопити якнайширшу картину світу, пізнати природу, щоб застосувати її для своїх потреб. цікавим були погляди наших предків на будову світу, деякі природні явища. наприклад, в прадавні часи вважали, що скільки людей живе на землі, стільки зірок існує на небі, тому що в кожної людини є своя зірка, яка з’являється, коли людина народжується, і гасне, коли людина помирає. за зміною розташування зірок люди навчилися орієнтуватися вночі, вони змогли визначити сторони світу і прогнозувати погоду за певними прикметами.в усіх землеробських народів існував культ матері-землі. здавна українці шанобливо ставилися до землі, називали її матір’ю, годувальницею, клялися землею. землю уявляли живою істотою, яка відчуває біль. земля давала силу богатирям, але її можна було втратити, якщо відірватися від землі. народ закликав всіх шанобливо ставитися до землі, берегти її.багато повір’їв українського народу присвячено воді, вогню, блискавці, снігу. вогонь і вода також мали чудодійну силу, люди їх поважали і боялися.унікальним є повір’я нашого народу про вирій — край загального блаженства, куди вилітають птахи на зиму і душі людей після смерті.вітер, вихор, дощ, веселка, роса та інші природні явища також не залишилися за межами народної уваги. всі ці повір’я збагачують нас знаннями про наше минуле, наше коріння.первісні люди тому й вижили, що шанували природу, для якої вони були не гостями, а її часткою. чи то великі чиїсь амбіції, чи недолугий розвиток цивілізації призвів до того, що люди стали розділяти: вона — природа, і ми — люди. це була помилка, яка й до сьогоднішнього дня ніяк не виправляється. не хочу сказати, що цим усі нехтують, але не , на жаль, належного значення.погляньмо на себе трохи збоку: взимку утеплені в різноманітний одяг, влітку теж маємо щось для естетики прикрити своє тіло; і здається, що ми начебто слухаємо голос природи. та це споживацьке й поверхове ставлення, бо природу слід поважати. не повертати течію річок зопалу на 180 градусів (бо ми, бачте, — царі не викидати сміття та відходи підприємств у річки (природа стерпить, якось із цим упорається). вона довго може терпіти, але є межа її терпінню, і чорнобильська катастрофа стала знаковим символом для людства. та чи збагнули ми це? кожен із нас живе поблизу якогось водоймища чи річки. розпитайте старожилів, який вигляд мали їхні води ще років 15—20 тому, і ви жахнетеся нашому хижацькому ставленню до природи, коли нашими вчинками керує не просто байдужість, а відверте нехтування, мовляв, на мій вік вистачить. а діти? а онуки? до того байдуже, на жаль. дуже добре, що в школі екологічним питанням приділяється велика увага, а це означає, що нинішнє покоління, яке колись прийде на зміну старшому в інні державою, можливо, дбатиме про середовище, в якому ми живемо, і не допустить, щоб наші нащадки колись у підручниках про наш час прочитали як про час технологічних варварів. треба дбати про майбутнє.

Умоєму віці слід мати взірець для наслідування. це своєрідний компас, за яким можна спрямовувати свій життєвий шлях, здійснювати свій життєвий вибір. я багато думав над цим, і нарешті знайшов ту людину, яку хотів би наслідувати.  григорій савич сковорода був не просто видатним науковцем, письменником, релігійним діячем. кілька деся­тиліть xviii століття я б хотів назвати “добою григорія сковороди”.  до творів григорія савича належать численні байки, філософські роботи, підручники з етики тощо. але най­головнішим, на мій погляд, твором цієї людини було, власне, її життя.з молодості й до останніх днів сково­роду цікавила проблема щастя. сам він формулював це питання приблизно так: як окрема людина може досягти свого власного щастя? сковорода шукав вирішення цієї проблеми в царині моралі і релігії. мені дуже подобаєть­ся те, що філософ шукав відповіді не в книжках і не поринаючи в безодню роздумів. його життєвий шлях був сповнений зустрічей з людьми. сковорода аж ніяк не вважав себе розумнішим за інших, і тому радо вступав у суперечки. згадаємо: “у суперечці народжується істи­на”. саме за це він отримав прізвисько “український сократ”.григорій савич, вже будучи досвідченим ученим, чима­ло подорожував україною і країнами західної європи. усюди він умів знайти ті знання, яких, як йому здавалося, у нього замало. у мене викликає захоплення це вміння вчитися, вміння дивуватися світові. сковорода бачив у людях притаманні їм вади, але завжди вважав людину створінням, гідним божого задуму. нинішній світ зробився дещо старшим.