Діалог між учнем та вчителем про важливий життєвий вибір

- О! Доброго дня, люба наша Маріє Іванівно! Яка приємна зустріч!

- Доброго дня, Сергійку, і я також рада бачити тебе!

- Десять років минуло як ми з Вами не бачилися. Як роки летять, а ви все така ж - зовсім не змінилися.

- Так-так - летять роки. Ти дуже змужнів - справжній богатир. 

- Дякую. Як Ваш справи, Маріє Іванівно, все ще в школі працюєте?

- Так - у школі. Скільки років минуло, а Ваш клас і досі памятаю, ніби вчора. А ти як у житті влаштувався? Чи все в тебе гаразд?

- Усе як і у всіх - дім, сім'я, робота. На життя не скаржуся.

- То й добре, що все гаразд, нехай вдаче тебе й надалі не залишає. Дуже приємно було тебе знову побачити.

- Мені також приємно. І вам всього найкращого у житті! До побачення.

Думаю, що багато кому приємно дивитися на симпатичне дівоче обличчя з обкладинки глянсового журналу, на милу дитину, на елегантного чоловіка. Ми милуємося красивими людьми. А Антуан де Сент-Екзюпері у своїй знаменитій казці «Маленький принц» сказав: «Найголовніше — те, чого очима не побачиш». 
Що це — «те»? Що є найголовнішим у нас, чого ми не бачимо? Душу? Вихопіть, щира краса людини насправді непомітна. Але якось же вона виявляється... В милосерді, чуйності, здатності любити... Згадаємо добре чудовисько з казки «Червоненька квіточка», якого Настенька покохала саме за красу душі. Згадаємо дзвонаря Квазімодо з «Собору Паризької Богоматері» Гюго, під потворною зовнішністю якого виявилися світлі почуття. Але ж некрасивим і інвалідам набагато важче зберегти щиросердечну красу, аніж звичайним людям. Саме обділені Богом фізично, вони нерідко бувають озлоблені на увесь світ. Якою ж силою душі треба володіти, щоб не образитися за таких обставин на всіх? 
Одного разу я прочитала в якійсь газеті історію дівчини, прикутої до інвалідного крісла. Ця дівчина вийшла заміж і, за її словами, зовсім щаслива. Бабусі на лавочці біля під'їзду, звичайно, розпускали плітки: «Дівчисько-то — інвалід, В тут раптом — весілля! Ну яка дружина з каліки?» Не знали бабусі, що дівчина ця — не звичайна, а «чудова» — так називає її чоловік. Не знали вони й іншого: у молодої подружньої пари багато друзів, які приходять до їхнього будинку, щоб поспілкуватися із завжди веселою і привітною господинею. І для них не існує інвалідного крісла, вони його просто не помічають... 
Краса внутрішня непомітна, вона виявляється в усіх учинках людини, — у її душі. Це гармонія із самим собою та навколишнім світом. Вона руйнує стіну нерозуміння, зла, ненависті. Вона зігріває всіх, хто знаходиться поруч з людиною, яка її випромінює. Чи знає хто-небудь, звідкіля береться ця душевна краса? І звідкіля береться душевне каліцтво? Мені здається, що все це дано понад силу. Шкода тільки, що людей, красивих щирою красою, так мало. Але вони є, і це вселяє оптимізм. Напевно, той, хто не оцінить цю красу, не оцінить уже нічого в людині, навіть привабливу зовнішність... 
І я впевнена, що щира душевна краса — це та сама краса, що врятує світ. 

Природа пробуджується від зимового сну . Все оживає , радіє теплим промінчикам весняного сонця . Ось з під вологоі землі вибиваються перші проліски  , усюди розпускаються  фіалки , кульбабки . Незабаром на гілках дерев з'являються молоденькі , ніжні листочки .Скоро все зазеленіє , заживе по новому .  Тварини прокидаються після зимовоі сплячки . І люди також змінюються . На лицях  грають посмішки .  Вдягнені в яскраве вбрання , бадьоро прогулюються вулицями .  
  Весна дарує нам незабутні почутття та надихає на творчість .