Іть скласти 2 речення про рідну землю зв'язаних між собою за змістом

Жила собі дівчинка. Вона дуже любила квіти. У неї в саду була улюблена квітка – троянда. Дівчинка приходила до неї щодня, завжди приносила з собою келих прохолодної води, поливала квітку та ще кілька хвилин захоплено дивилася на неї, говорячи приємні слова. Кожного дня квітка чекала, коли прийде її подруга, та хвилювалася.

Та ось одного дня дівчинка не прийшла. Квітка довго чекала, але ніхто так і не з’явився.

У саду були також й інші квіти: тюльпани, піони, хризантеми. Вони заздрили Троянді та ревнували дівчину до неї. Троянда похилилася до землі та все слухала: може йде дівчинка. Незабаром інші квіти почали насміхатися з неї, говорячи: «Навіщо ти чекаєш! Вона не прийде, вона знайшла квітку гарнішу за тебе, ти їй більше не потрібна!»

Троянда трохи зажурилася, але трималася гордо і прямо, як благородна квітка. Але з часом вона почала гинути, втрачати свою красу. А квіти все підтрунювали над нею. Троянда не перенесла розлуки.

Через тиждень дівчинка прийшла (вона хворіла) до своєї улюбленої квітки і, як звичайно, принесла горщик прохолодної води. Але вона не знайшла тієї прекрасної троянди!

На моє глибоке переконання, щаслива й безсмертна та нація, у якій шанується сім'я, у якій родина є осередком виховання й передачі всього того доброго й мудрого, що надбане попередніми поколіннями.

Український народ може пишатися тим, що родинні зв'язки, традиції в ньому міцні. Послухайте: "батечко рідний", "люба матусю", "діточки — квіточки"... Ці теплі й ніжні слова, якими майорить українська мова, дають можливість передати те найкраще, найщиріше, що відчувають батьки до своїх дітей чи діти до своїх батьків. Ці слова повинні лунати постійно, адже саме з сім'ї починається формування внутрішнього світу людини, її світогляду, який пізніше вона нестиме у справи громади, держави, нації. Якщо ж коріння людини буде хистким і гнилим, то й крона життя не розів'ється широко й зелено, а нація буде приречена на занепад і забуття. Це аксіома, про яку український народ добре знає, говорячи: яка яблуня, таке й яблучко. А тому проблемі родинних стосунків в народі завжди приділялося багато уваги.

Для традиційної української сім'ї характерним був патріархальний устрій, відповідно до якого діти мають слухати й поважати батьків, допоки вилетять із родинного гнізда. Та й потім вони не втрачають відчуття родини: думка батька — матері завжди шанується. Згадаймо, наприклад, повість "Маруся" Г. Квітки — Основ'яненка. Письменник зображує Марусю й Василя як людей, які не суперечать батьковій волі, розуміючи, що батько реалістично дивиться на життя, а тому не побажає зла своїй дитині, вирішуючи її долю.

Дивіться також

Чехол Silicone Cover Full Protective (AA) для Xiaomi Redmi 6

Прихильниками такого родинного устрою були й Т. Шевченко, і П. Куліш, й І. Франко, які у своїх творах торкалися теми стосунків дітей і батьків. Свій ідеал — "у селах у веселих і люди веселі" — Шевченко розшифрував у вірші "Садок вишневий коло хати". А П. Куліш присвятив цілу збірку роздумам про хутірське життя, де національна благодать і міць ґрунтується на сімейній злагоді й повазі батьків і дітей одне до одного.

Протилежним явищем до цих картин, омріяних і змальованих у поезії великих майстрів, була реальна родинна "війна", яку зобразив І. Нечуй-Левицький у повісті "Кайдашева сім'я". Іронією, наближеною до сатири, насичені рядки твору, де описується, як рідні люди не можуть порозумітися через дріб'язкові речі. Письменник показує, як складні майнові стосунки заступають людям розум: брати сваряться між собою, їхня мати не ладнає з невістками, батько нервується... Та головне: ці постійні суперечки, образи бачать і чують малі діти! Тож можна собі тільки уявити, які сім'ї в майбутньому створять собі вони... Ще ж страшніше уявити ту націю, що буде сформована, цими сім'ями...

Де ж вихід? Що може врятувати сімейні ідеали від повного занепаду, а відтак, і забезпечити міць національних основ? На мою думку, єдиним порятунком мають стати батьки, свідомі свого високого покликання, своєї відповідальності перед майбутнім — власною родиною й нацією. Таку думку чітко простежуємо в п'єсі О. Коломійця "Дикий Ангел".

У цій драмі автор змальовує робітничу родину Ангелів. Її голова — Платон Микитович — суворо виховує своїх дітей. Із часом у молодого покоління починають пробиватися власні крила. Дорослішаючи, діти починають діяти на власний розсуд, забуваючи поради батька, не бажаючи прислухатися до його науки. Так, один із синів одружується без батьківського благословення, інший — підписує проект на будівництво нового будинку в районі, не придатному для нормального життя людей. Проблеми, проблеми... І лише поступово сини доходять до усвідомлення того, що думки й позиція їхнього батька — не пережиток старовини, не примхи старого, а мудре бачення світу й людей.

О. Коломієць із умінням психолога й драматурга показує, як поступово дорослі діти повертаються до батьківських настанов. Письменник не відходить від життєвої правди й показує, що інколи Платон Микитович виховував дітей занадто суворо, а пізніше, бувало, не зважав на те, що його діти вже виросли й мають свої погляди. Та все ж, урешті-решт, письменник цілком переконливо підводить до думки, що строгість, вимогливість батька — це один з основних в виховання чесних і душевно красивих людей: діти Платона Микитовича починають пожинати плоди батьківської науки. І що ж? Плоди ці не червиві, бо від доброго садівника.

Саме такі плоди має зібрати кожна сім'я, бо в них продовжується рід, бо з них починається майбутнє нації, держави, світу. Так, так, саме світу. Адже недарма однією з головних біблійних заповідей є порада дітям: "Люби батька й матір своїх", мабуть, тому що жодна людина ніколи не пізнала б цього дивного й прекрасного світу, якби не сімейний вогонь.

Отож міцна нація дійсно починається з міцної родини, де від батьків до дітей переходить мудра наука любові, довіри, взаємної вимогливості й відповідальності.