Твір роздум на тему материнська любов

О, яке чудове слово «материнство»… Скільки ніжності у ньому, тепла і турботи. А скільки любові! Материнську любов не можна порівняти ні з чим на цьому світі. Почуття матері до своєї дитини не можна описати звичайними людськими словами. Те, що відбувається між ненькою і її чадом, — це щось особливе, неземне, таке справжнє і непідробне. Зв'язок між цими двома людьми надто важко обірвати, про нього можна писати книжки, складати пісні і просто довго говорити. Але все одно, навіть цими найрізноманітнішими методами повноцінну подяку дорогій матусі за її щиру любов виразити просто неможливо.

Мамина любов — це безкінечне терпіння, турбота, порозуміння і безкорисливість. Ще змалечку наша ненька не спить довгими ночами: колише своє немовля, співає йому тихі колискові, зігріває своїм теплом, захищає від злого світу і ніжить у своїх обіймах. Пізніше, коли дитя трохи підростає, веде його у дитячий садочок, знайомить з навколишнім середовищем, підказує і научає. Через кілька років починається школа, а мама і тоді залишається поруч з нами: збирає на заняття, допомагає зі складними задачками, турбується про наші стосунки з однокласниками, частує і гостинно приймає усіх наших друзів. Коли настає підлітковий період, час галасливих вечорів, скандалів і непорозуміння, люба матуся ніколи не здається, не сидить склавши руки, а все бігає, переймається, намагається достукатися і зрозуміти свою кровинку. Тільки мама залишається у цей період справжнім другом, який не зрадить, який підтримає у найскрутніший момент, підкаже і заспокоїть. Матусі разом з нами переживають наше перше кохання, нашу першу ніч після розлуки, перші поразки, перші грандіозні і крихітні перемоги, першу двійку і ото бажане «відмінно» у щоденнику, саме вони приймають разом з нами найважливіші рішення нашого життя, тільки ці жінки постійно турбуються про наш комфорт і позитивний настрій. Вони віддають, присвячують нам усе життя і не просять, ніколи не просять нічого в замін. Вони тільки хочуть бачити свою дитину щасливою, тільки й всього…

Любіть своїх матерів! Любіть їх хоча б на половинку так, як вони люблять кожного з нас. Бо ніколи, повірте, ніколи в житті ви більше не відчуєте такого щирого, теплого і сильного почуття, як материнська любов. Поважайте рідну неньку, не забувайте про її відданість вам, допомагайте, коли їй це потрібно так, як колись вона допомагала вам, і завжди завжди будьте їй вдячні…

Ось і закінчилася осінь Дивовижну, різнобарвну, золотокосу пору року змінила сувора, крижана зима. Повільно відбуваються зміни в природі, з кожним днем відчутніше стає холод, легкий льодок затягує калюжі, але в душі світить сонце, й радість огортає тіло. Незважаючи на усі недоліки, зима - прекрасна пора року, адже, як це чудово прокинутись одного ранку, знаючи, що сьогодні Новий Рік, і час наряджати ялинку та смакувати солодощами. Зима - часточка яскравих спогадів дитинства:
запахів запашних мандарин, що так і ваблять кожного із нас.

на початку жовтня ледве помітною лісовою стежкою, яка звивалася між старезних дубів, ішла дівчинка років тринадця­ти. на ній була картата новенька кофтина, синя спідниця й бі­ла хустинка, як терен-цвіт. і ця хустинка різко відтіняла чорні брови дівчинки, її засмагле обличчя й світлі очі. такі світлі й зелені, що в темряві вони, мабуть, блимають, як світлячки, її кругле ніжне підборіддя схоже було на яблуко, а припечений сонцем кирпатенький ніс скидався на жовту лісову грушку, яка вистигла проти сонця аж на самісінькій верхівці дерева.

дівчинка несла книжки й зошити. вона поверталася додому зі школи, йшла вона легким безшумним кроком, наче пливла над стежкою, і тільки іноді під її черевиками, взутими на босу ногу, стиха хрускали суха гілочка або жолудь.

стежка зненацька повернула праворуч, обминаючи круту гору. і тоді стало чути, як весело видзвонює у тиші вода. про­зорий струмок перетинав стежку, і через нього було перекину­то кладку з сухої деревини.

дівчинка сіла над струмком, поклала біля себе книжки й почала задумливо бовтатись у воді руками.

руки дівчинки були шершаві, як дубова кора, засмаглі й подряпані. хустинка в неї зсунулася набік, і з-під неї виби­лась хмарка лляного волосся, білого й легкого, як пух,— дмухне  вітрець, так воно й розлетиться навколо. і тепер дівчинка ста­ла дивно схожою на кульбабу. в школі подружки так і клика­ли її завжди: улянка-кульбабка.