Заминити вислови словами яки на питання як.. крапля у мори

Це означає дуже мало,мала кількість.

Відповідь: Я писала про свого дядька лікаря-хірурга. Я б хотіла розповісти про незвичайний людину - своє родича. Панов Юрій Олександрович - лікар-хірург багаторічним стажем і заступник головлікаря Сосновоборского міської лікарні. Хірург - це благородна, відповідальна і одна з найнеобхідніших професій на землі. Хірург може врятувати найцінніше - людське життя. Стати хірургом зможе далеко не кожен. Крім глибоких теоретичних знань і твердої руки необхідно і ще одна якість - щире співчуття і бажання до . Ю. А. Панов - хороший фахівець тому, що він занурений повністю в вивчення цієї важкої науки. У нього є вища медична освіта. Мій дядько постійно практикується, вдосконалюється і знайомитися з новими методами і техніками лікування. Він завжди прагне поповнювати свої знання в області медицини, розвиватися і продовжувати бути гідним прикладом лікаря-хірурга. Не секрет, що праця лікарів - це самопожертва заради людей. За першим покликом вони повинні прийти на до людям вдень і вночі. Скільки переживань за пацієнтів, операцій і безсонних ночей буває в їхньому житті, що й не злічити. Лікарі - "варти здоров'я". Вони рятують людей і охороняють життя на Землі. А як часто представникам цієї нелегкої професії доводиться рятувати життя і все залежить від їх здатності прийняти правильне і своєчасне рішення. А помилитися не можна, так як ціна помилки - людське життя. Важко навіть уявити собі, що сталося б з планетою, якщо б не було лікарів. По-моєму, лікарі щодня роблять героїчні вчинки. Адже вони рятують людей, їх життя, продовжують існування всього людства. Лікарі проводять більшу частину свого часу на роботі і мій дядько не виняток. Його відмінні риси: певний психологічний настрой, інтуїція і акуратність. Так само він володіє відмінним здоров'ям, як фізичним, так і психологічним, завжди готовий до серйозних навантажень і стресових ситуацій. Тому, що робота хірурга передбачає нічні чергування і роботу у вихідні дні. На роботі мій дядько компетентний і чуйний лікар, а в житті - цікавий співрозмовник, товариський і позитивна людина. Я вирішила написати про нього тому, що він не тільки кардинально змінив життя тисячею людей, але і врятував кілька сотень. Кожен день мій дорогий серцю дядько робить все можливе, а часом і неможливе, допомагаючи людям знову повернутися до нормального і звичного життя.

Пояснення:

Батьки і діти, діти і батьки. Одвічний клубок,

тісно змотаний у родовідну спілку. Протягом

століть наш народ виробив і опрактикував мудрі

моральні критерії цієї неперервності. Вони

передавалися з покоління в покоління, залишаючи по

собі добру чи оганьблену славу.

Добра пам’ять про батьків чи дідусів, матерів

або бабусь завжди переходила і на їхніх нащадків.

Саме це змушувало більшість людей увічнитися в

родоводі. Але траплялися й протилежні випадки —

людський осуд одного з пращурів міг також

причепитися і до дітей. І хоч вони в тому не були

винні, іменне тавро переходило з покоління в

покоління, особливо на тих, хто успадкував риси

такого характеру.

Родовідна пам’ять — явище у традиційному вкраїнському побуті унікальне, але, на

жаль, майже не досліджене. Очевидно, мало хто вже знає, що було за обов’язок знати

поіменно свій родовід від п’ятого чи навіть сьомого коліна.

Пам’ять про своїх пращурів — не забаганка і тим паче не данина моді. Це була

природна потреба триматися свого родоводу, оберігаючи в такий іб сімейні реліквії й

традиції та передаючи їх у спадок наступним поколінням. Тих, хто цурався чи нехтував

історичною пам’яттю, зневажливо називали: «Людина без роду-племені».

Ось так з роду-віку й співіснував тісний взаємозв’язок: батьки намагалися передати в

спадок своїм дітям не тільки навички до праці та поведінки, але й залишити добру пам’ять

про самих себе; діти ж мали за обов’язок дотримувати й далі розвивати родовідні звичаї.

Так привселюдно створювався колективний літопис родинної звичаєвої пам’яті як одна з

форм суспільної поведінки. Адже дитина, не засвоївши родовідних цінностей, не все житія

залишиться Іваном, який не знатиме свого роду-племені, чиїх батьків він дитя. Звідси й

зневажливе ставлення до отчого вогнища, батьківського слова, авторитету старших. На

сьогодні вже втратили свою першооснову ввічливі форми вітань, зникли з ужитку вияви

шляхетності, зникають традиції... А все це — наше духовне багатство, без якого

самовтрачаємося, міліємо. Саме так: там, де руйнується моральний ланцюжок між

поколіннями, неодмінно з’являються лагуни. Скільки вже сплодилося таких порожнин!

Щоб зліквідувати їх, мусимо починати з першооснов і повертати народові його історичну

пам’ять. І починати маємо з найсвятішого: хто ми і чиїх батьків діти?