Прозовий твір з такими словами я спитав колись у батька: ви скажіть мені на щирість, що найдужче ранить і почув: несправедливість

Шановні люди з майбутнього! Я пишу цього листа з далекого для вас 2020 року. Мета мого звернення — прохання берегти духовні скарби. Нам, вашим пращурам, не байдужа доля мистецтва. Це те найкраще, що залишиться після нас та перейде у спадок до вас, наших нащадків.сподіваюся, що найближчим часом нашу навчальну програму перероблять. Мені б хотілося, щоб школа заохочувала учнів мислити й мати свою точку зору, а не списувати та підлабузнюватися до вчителів. Я мрію, щоб там було цікаво, а не нудно, щоб нас вчили йти в ногу з часом, а не гарувати.

Повернемося до мистецтва. Я хотів би порадити вам не тільки зберігати картини, книги, скульптури, пам’ятники та інші об’єкти культурної спадщини, але й створювати нові шедеври. Я маю на увазі, передусім, класичні витвори мистецтва, а не сучасні експонати. Якщо мова йде про живопис, віддавайте перевагу пейзажу, натюрморту, портрету, а не зображенню геометричних фігур та інших дивних і незрозумілих об’єктів схематичної умовної форми.

Весна, ти даруєш силу духу й бадьорість тілу, ти змушуєш соки підніматися по стовбурах, ти фарбуєш у зелень крони та даруєш голос птахам! Як не любити тебе, коли ти розминаєш стегна й розправляєш крила, наповнюєш рядки натхненням, а голову — думками про найпрекрасніше?! Як же не чекати твого приходу в суворому підвалі зимових буднів, мріючи про соковиту травичку й лагідне сонечко, про дзвінкий капіж та теплі деньки? Хіба можна не мріяти про тебе, таку далеку й близьку, бажану незалежно від сезону, що оживає яскравою картинкою в моїй уяві?!

Хіба можливо не милуватися тобою, твоїм цілющим свіжим повітрям, що закликає в далекі мандри, тягне назустріч пригодам? Як не пишатися тобою, не дякувати тобі, що дозволяєш розправити плечі після тягучого бруду осені та важких снігових шапок зими? Скажи, як не дарувати тобі рядки, сповнені любові й обожнювання, поваги та поклоніння? Адже дух мій піднісся, і приємне передчуття наповнило легені, наче свіже повітря з присмаком молодого листя. Ще трохи, і хлинуть потоки з очей матінки-природи та забарвиться світ в яскраві кольори. Голови людські збунтуються, вторячи серцям, і ми, немов підлітки, знову будемо впиватися свіжістю роси, шарудіти вночі листами від коханих, мрійливо зітхати до настання ранку.

Весна, що ж ти робиш, кохана, що твориш, бажана?! Хто може зрозуміти тебе, як не ми, народжені в ці теплі, ситі, щасливі весняні місяці, коли земля вже обласкана сонцем, коли небо вже строкате від птахів, а мох набряк від дощу?! Весна, ми, діти твої, любимо тебе! Так обійми ж нас міцніше, рідненька!