Твір на тему чи легко бути добрим для всіх

Люди дуже часто говорять про те, що потрібно творити добро, і тоді світ стане кращим. «За добро добром відплачують» - говорить народна мудрість. Але з екранів телебачення часто демонструють зовсім протилежне: от зробиш комусь добро, а він тобі злом віддячить.

І знайомі з цим згодні: невдячні люди дуже часто трапляються навколо нас. Можливо, злом вони за добро не відплачують, але й подяки від них не дочекаєшся.

Але чому все одно потрібно творити добро? Мабуть, тому, що це нагальна потреба людини – посміхнутися комусь, простягти руку до До перейти вулицю, зігріти змерзлого, винайти для хворих чудодійні ліки. Або просто сказати добре слово підтримки.

Звичайно, коли людина говорить красиві слова та обіцянки – це ще не так багато вартує. Потрібно підкріпляти свої слова реальними вчинками.

Я думаю, що творити добро – це потреба навіть не просто людини, а всякої живої істоти. Скільки буває випадків, коли, наприклад, кіт виховує покинутих цуценят, або навіть вовки вигодовують загублених у лісі людських малюків. Не може жива істота жити без того, щоб самому творити добро. Усі релігії світу вчать нас  робити добрі вчинки, і християнська віра теж.

абуть, у нашому непростому світі складно творити добро. І мені, як і усім, теж хочеться його творити. Але не завжди виходить. Часто забуваєш, що потрібно сказати щось хороше, а замість цього дратуєшся та огризаєшся на близьких та друзів. А потім почуваєшся дуже соромно. Часто губишся, коли час зробити добрий вчинок, а потім думаєш: потрібно було вчинити так і так-то..Але ніколи не потрібно мати сумніви,адже не просто так люди кажуть"Зроби добро,а сам отримаєш ще більше".

Є в Харкові місця, відомі кожному жителю міста. Вони внесені в усі екскурсійні маршрути міста. Тут призначають побачення, сюди харків'яни неодмінно ведуть гостей, які приїхали до них здалеку. Тут можна побачити і іноземні делегації. Такі місця - дзвіниця Успенського собору, Покровський монастир, пам'ятник Т. Г. Шевченка... Пам'ятник великому Кобзареві займає особливе місце в списку відомих місць столиці Слобожанщини. Відкритий 24 березня 1935 року, він і зараз залишається одним з найбільш значних досягнень вітчизняної монументальної скульптури і є яскравим символом дружби і братерства українського і російського народів.
Пам'ятник Тарасу Шевченку - своєрідна візитна картка Харкова. Дорогу до нього легко знайде навіть той, хто вперше приїхав до Харкова. Пам'ятник височіє між головною магістраллю міста - Сумської вулицею, і центральною площею, яка з отриманням Україною незалежності отримала назву площа Свободи. Дуже вдало вибране місце, точно розраховані розміри монумента (його загальна висота 16,5 метрів, висота статуї поета 5,5 метрів), гармонійна підпорядкованість архітектурних і скульптурних елементів посприяли тому, що пам'ятник відразу органічно вписався в ансамбль міста. Пам'ятник стоїть у мальовничому місці - в саду імені Т. Г. Шевченка. Одна з алей саду веде до Національного університету імені В. Карамзіна; за іншою алеї від пам'ятника можна потрапити до ще одного споруди, яке варте уваги, кіноконцертному залі «Україна». Цей зал кільцем обступили старі і молоді дерева саду Шевченка. Тут до саду примикав один з найстаріших в Україні зоопарків, історія якого налічує понад сто років. Тим не менш, серцем цього дивовижного куточка Харкова є пам'ятник Кобзареві. Бронзова статуя Шевченка піднята на тригранний пілон. Навколо нього на виступах, яке поступово зростають, розташовані шістнадцять фігур, які уособлюють собою всю історію України.
Шевченко коштує, ледь схиливши в задумі непокриту голову. Скульптор зупинив ту мить, коли поет збирався зробити крок - в ньому весь порив, весь рух. На плечі накинуто пальто, права рука стиснута в кулак. У зовнішності поета, в його суворому обличчі, в зсунутих бровах, в енергійному жесті руки відчувається сила незвичайної людини, яка присвятила своє життя і талант України, свого народу, людини, який залишив нащадкам велику творчу спадщину. На творчості Шевченка виросло чимало поколінь сучасних художників слова. Стоячи біля пам'ятника, ми ніби чуємо в шумі дерев, які оточують пам'ятник, вічні слова поета.

ответ:Під мовним етикетом традиційно розуміють національно-специфічні правила мовної поведінки і систему стереотипізовані формул спілкування, що регулюють взаємини людей. До мовного етикету відносяться не тільки слова і вирази, які використовуються для прощання, прохання, вибачення, але і прийняті в різних ситуаціях форми звернення вираження співчуття, скарги, провини, горя і інтонаційні особливості, характеризують ввічливу мова, та ін. При цьому значущою особливістю саме мовного етикету, на відміну від інших його форм (наприклад, ділового чи спортивного етикету), стає те, що, з одного боку, він втілюється в повсякденних мовних практиках, а з іншого боку, характеризує співрозмовника як носія норм не тільки етичних, але і мовних: мовним етикетом користується будь-яка людина обов'язково і щоденно.

Мовний етикет пов'язаний з сформульованим Дж. Лінчем важливим принципом комунікації - принципом ввічливості. Зміст цього принципу розкривається в шести максимах: максима такту - дотримання дистанції (не можна без бажання співрозмовника зачіпати теми, що стосуються його особистого життя, переваг, релігійних переконань, зарплати і т. п.); максима великодушності - прагнення створити для співрозмовника комфортні умови (не можна обтяжувати його зобов'язаннями, ставити в незручне становище); максима схвалення - позитивна оцінка інших, прагнення до об'єднання позицій; максима симпатії - доброзичливість, подолання байдужості в процесі спілкування; максима згоди - відмова від конфліктної позиції, зняття конфлікту шляхом взаємної корекції поведінки; максима скромності - неприйняття похвал і лестощів на свою адресу. Звичайно, реалізація всіх максим в будь мовної ситуації нереальна, однак їх максимальний облік веде до згоди і взаєморозуміння.

Объяснение: