Твір на тему "згаяний час-то втрачений скарб "(публіцистичний стиль)

Згаяний час то втрачений час.                                                                       Його не можна зважити або покласти в кишеню, виміряти лінійкою або загорнути в газету. Іноді його катастрофічно не вистачає, руйнуються наші плани, і важкий прес обставин деформує долі наших близьких і зовсім сторонніх для нас людей Але іноді буває й так, що його надлишок змушує нас думати про те, як би швидше позбутися від нього. Так, мова йде про час.

Все в нашому житті, кожен подих, має свою ціну. І розраховуватися доводиться не чимось матеріальним, а секундами і хвилинами нашого життя. Наприклад, відпрацювавши робочий день, ми отримуємо за нього зарплату. Але подумайте про те, що за ці гроші ми заплатили 7-8 годинами нашого життя. Коли ми на зупинці чекаємо трамвая – це теж коштує кілька хвилин нашого життя. І хвилини, перетікаючи в години, складають дні, місяці, роки. Куди ж іде те, що кожному з нас дається тільки раз?

Якось раз людина, отримавши зарплату і радісно стискаючи в кишені пачку грошей, зайшла на базар. Купуючи то подарунок для дружини, то необхідні продукти, вона щедро розплачувалася з продавцями. Так було до тих пір, поки опустивши руку в кишеню, людина замість товстої пачки намацала всього один папірець і кілька дрібних монет.

Чи не схоже це на наше необережне поводження з часом? Коли ми молоді, нам здається що старість ще так далеко. А літня людина лише дивується, куди ж поділася та маса років, яка ще вчора здавалася такою нескінченною. Як же швидко розчинилася вона у вирі життя .

У чому ж сенс життя? На що має бути витрачено мій час? Люди часто самі собі та іншим задають подібні питання. Які ж справи мають цінність і на що в першу чергу має бути направлено мою увагу? Для чого кожен з нас має обмежений і дуже цінний запас часу?

Подивіться на дію часу в навколишньому світі, в людях, та й у нас самих. Чи не складається у вас враження, що вплив часу на все, що оточує нас, виявляється досить руйнівним? Маючи безперечну цінність, час все ж покриває зморшками наші обличчя, забирає силу, білої хуртовиною посипає наші голови. Могутні жорна часу руйнують будинки і міста, перемелюють камені і творіння давніх скульпторів, висушують річки, засипають піском родючі землі. Та й чи є що на землі, що може протистояти натиску настільки могутньою сили?

Якби у нас була можливість створювати речі, що не підвладні потоку часу? Напевно, скульптор, який створює пам’ятник, над яким не владний час, буде надавати своїй роботі величезне значення і направить на неї куди більше сил, ніж на ту, яка через 100, 200 або 1000 років буде розчавлена ​​невблаганним пресом століть. Напевно, і всі ми віддали б перевагу саме такій роботі. Навіщо будувати будинок, який через кілька років потрібно буде ремонтувати, якщо можна побудувати такий, що буде стояти не тільки 100 років, але і наші далекі нащадки зможуть постійно користуватися його затишком, не ремонтуючи? Так чи є на землі можливість докласти свої сили до такого будівництва?

Відповідь на це питання здається нам однозначним. Але все ж таки, не дивлячись на безнадійність і відчай, які здатні навіяти нам руйнівні сили, ці сили приводяться в рух часом. І просто треба завжди пам’ятати, що згаяний час – то втрачений скарб, найцінніше, що е у нашому житті.

Найцінніше, що є у людини, — це її життя. Воно дається їй тільки раз і кожній — своє. Довге чи коротке, неповторне і звичне, радісне і сумне, солодке, як мед, і гірке, як полин, воно триває лише від народження до смерті, і його не можна прожити двічі.

Таємниця життя... Вона хвилювала людей завжди з того часу, як вони усвідомили себе живими істотами. Чи має життя якусь мету і сенс, і в чому вони? Хто керує людським життям? Чи можна зробити його кращим і щасливішим? Чи має людина право піти з життя або позбавити іншу людину?

Прудка коричнева ящірка вже поверталась додому, коли знов відчула небезпеку. Зупинилась, завмерла. Попереду стояв той самий хлопчисько в червоних тапочках, який мало не вловив її недавно. Ледве утекла.

Хлопчисько теж завмер. Ще мить — і прожогом кинувся до неї. Але вхопити ящірку руками не так легко. І хлопчисько побіг за нею, намагаючись наступити на хвіст.

Бідна ящірка відчайдушнозвивалась між кущиками трави, пірнала під опале листя. Вже майже добігла була до якоїсь нірки коло пенька, та хлопчисько наступив-таки їй на хвоста. Ящірка востаннє напружила сили, смикнулась і пірнула в нірку. Втекла, тільки без хвоста.

Довго вона просиділа в нірці, все журилась: як тепер без хвоста з’явиться в лісі? І раптом згадала: недалеко відси живе кравець їжак. «Піду до нього, я ж його колись від лисиці врятувала. Хай тепер мені за це хвоста пришиє».

Так і зробила, побігла. Ось і їжачкова хата.

— Доброго ранку, любий сусіде.

— Добридень, ящірко,— мовив їжак.— Кажи, з чим прийшла.

— Лихо в мене. Якийсь поганий хлопчисько хвіст одірвав.

Їжак насунув на ніс окуляри, оглянув ящірку.

— Що ж,— заспокоїв її лісовий кравець,— хвіст пришити можна.

— Невже? — зраділа ящірка.

— Аби тільки був цілий.

— Так я зараз його принесу,— і побігла по свій загублений хвіст.

Шукала, шукала на галявині, а хвіст наче крізь землю провалився. Ніде нема!

Прибігла знову до їжака, плаче:

— Не знайшла. Що ж мені тепер робити, їжаче??Подумав їжак, каже:

— Недавно мені ведмідь розповідав, що нібито хтось бачив у лісі такий хвіст.

— Ой любий їжаченьку, сходи до ведмедя! Вік тобі вдячна буду. Хай тобі миші самі в рот стрибають,— побажала ящірка.

— Добре, добре,— засопів їжак.— Зроблю вже тобі таку ласку.

Задріботів їжак до ведмедя, притупцяв. Питає про ящірчин хвіст. Згодився ведмідь сказати, хто йому про це розповідав. Тільки з умовою: хай їжак спершу залатає ііого шкуру. Геть увесь бік обдер, коли по мед лазив.

Почав їжак зашивати ведмедеві шкуру. Шив, шив — ниток не вистачило. Побіг додому, приніс. Шив, шив — знову нестало. Довелося в сусіда, такого ж кравця, позичати. Нарешті залатав клишоногого.

— Від борсука чув,— каже ведмідь.— Це він нібито десь у лісі бачив ящірчин хвіст.

Никав, никав по лісі їжак, нарешті здибав борсука. Розказав усе.

— Сам я не бачив хвоста,— старий борсук задумливо покрутив довгого сивого вуса,— то мені заєць розповідав про нього.

Пішов їжак до зайця. А де того косого знайдеш? Гасає собі цілий день по лісу, радий, що прудкі ноги має. Довго піукав його їжак. Ще тиждень минув, поки знайшов аж за селом, на городі.

— Ящірчин хвіст? — перепитав заєць. — Бачив колись, тільки забув, де саме.

— От тобі лихо! — скрушно мовив їжак.— Ну згадай, друже, я тобі за це добру шубу на зиму пошию. В боргу я перед ящіркою: від лисиці колись врятуватись, попередила, і я ледь устиг згорнутись у клубок. Мушу тепер віддячити. Ну, то як?

— Гаразд,— врешті погодився заєць.— Іди додому і починай шити, а я тим часом пошукаю в лісі той хвіст.

Почалапав їжак додому стомлений, але веселий. І відразу взявся до роботи. Гарна шубка вийшла, — біла, пухнаста, тепла!

А тут заєць з ящірчиним хвостом надоспів.

— Шкода тільки, що не коричневий, а зелений,— каже,— Проте, якщо не сподобається, пофарбувати можна.

Побіг радий їжак до ящірки.

— Дивись,— гукає їй ще здаля,— який гарний хвіст я тобі дістав!

Підповзла ящірка, поглянула на хвіст.

— А навіщо мені другий? — каже.

— Як другий? — здивувався їжак.— Тобі ж хлопчисько відірвав хвоста.

— Ну то й що? Не було хвоста, а тепер є. Правда, невеличкий, але свій. Сам виріс.

— Невже? — здивувався їжак.

Уважно обдивився ящірчин хвіст. Ніде ні шва, ні ниточки — справді виріс.

— Так чого ж ти мені голову морочила? — затупав на неї їжак.— Я всі ноги Пооббивав, стільки часу змарнував!

— Та я ж не знала, що він знову відросте,— виправдувалась ящірка.

Але їжак і слухати її не схотів: форкнув сердито і подався геть. Ой, як образився!

Не потрапляй йому тепер на очі, ящірко: лихо буде!

Объяснение: