Твір-опис на тему як садити і доглядати плодове дерево

 Кажуть, що людина за своє життя повинна посадити дерево, побудувати будинок і виростити дитину. Про будинки й дітей мені ще, мабуть, ранувато думати. А ось про дерева... 
     Я не розумію, як можуть деякі хлопці обламувати на деревах живі гілки, калічити кущі. Ще коли я був зовсім маленький, мама, гуляючи зі мною, звертала мою увагу на красу природи. І могутній дуб-велетень, і кучерявий клен з п'ятипалим листям, і струнка замислена берізка — вони ж просто казкові істоти. Хтось колись посадив саджанці, доглядав їх. Скільки років минуло, перш ніж виросли ці красені! 
     Нещодавно у нашому дворі екскаватор випадково зачепив дерево і зламав його. Перед вікнами зробилося якось порожньо і незатишно. «Нічого, синку, — сказав тато. — Скоро ми посадимо тут молоденьке деревце». Тато нагадав мені, що пересаджувати дерева треба восени або навесні, коли дерево .ще спить. Адже завжди можна ненароком пошкодити його корені. 
     Одного осіннього ранку, поки я ще спав, тато привіз маленький прутик з декількома гілочками. Коріння було дбайливо обгорнуте мішковиною. Після сніданку ми вибрали місце у дворі, працюючи по черзі, викопали досить глибоку яму. Тато старанно розпушив землю. Я обережно тримав саджанець, тато обережно обсипав землею його корені. Ми трохи вирівняли стовбур, досипали решту землі, зробили лунку. Потім я полив наше деревце. Тепер залишилось лише чекати. 
     Навесні з'явилися бруньки, потім маленькі листочки спочатку на кущах, потім на деревах. Наше дерево стояло голе, наче мертве. Мені вже здалося, що воно не оживе. Але... Одного дня я побачив, що бруньки наче трохи набубнявіли. А потім... Не повірите, за одну ніч усе змінилося. 
     «Це буде красуня липа», — сказав тато, коли вранці ми побачили на дереві маленькі листочки. Отже, перше дерево у своєму житті я вже посадив. А якою прекрасною стане наша Земля, якщо кожна людина зробить те саме — посадить одне дерево, а ще краще — два або три! 

Одного разу зі мною трапилася неприємна пригода. Мабуть, в мене ще мак цвів у голові. Розпочалося з того, що в крамниці мені дали більшу здачу, ніж потрібно. Я одразу вхопив очами, що грошей було більше, та не сказав продавцеві, бо давно вже поклав очі на наклейки з автівками, а батьки були проти купувати їх. Тож я витратив гроші на ці наклейки. Та коли прийшов додому, якось мені неспокійно на душі було. Соромно, хоч і грошей було на одну панюшку. І наклейки зовсім не радували. Тоді я пішов до мами та виклав їй усе як на духу. Від сорому моє обличчя налилося жаром. Та мама сказала, що нічого страшного. Якщо я зрозумів, що на чужому нещасті щастя не збудуєш, тож нехай це буде для мене урок. Вона дала мені грошей, які я відніс продавцеві. Та була приємно здивована та подякувала мені за чесність. В мене нібикамінь звалився з душі.

Фразеологізми у творах виділено курсивом

Люди дуже часто говорять про те, що потрібно творити добро, і тоді світ стане кращим. «За добро добром відплачують» - говорить народна мудрість. Але з екранів телебачення часто демонструють зовсім протилежне: от зробиш комусь добро, а він тобі злом віддячить.

І знайомі з цим згодні: невдячні люди дуже часто трапляються навколо нас. Можливо, злом вони за добро не відплачують, але й подяки від них не дочекаєшся.

Але чому все одно потрібно творити добро? Мабуть, тому, що це нагальна потреба людини – посміхнутися комусь, простягти руку до До перейти вулицю, зігріти змерзлого, винайти для хворих чудодійні ліки. Або просто сказати добре слово підтримки.

Звичайно, коли людина говорить красиві слова та обіцянки – це ще не так багато вартує. Потрібно підкріпляти свої слова реальними вчинками.

Я думаю, що творити добро – це потреба навіть не просто людини, а всякої живої істоти. Скільки буває випадків, коли, наприклад, кіт виховує покинутих цуценят, або навіть вовки вигодовують загублених у лісі людських малюків. Не може жива істота жити без того, щоб самому творити добро. Усі релігії світу вчать нас робити добрі вчинки, і християнська віра теж.

Мабуть, у нашому непростому світі складно творити добро. І мені, як і усім, теж хочеться його творити. Але не завжди виходить. Часто забуваєш, що потрібно сказати щось хороше, а замість цього дратуєшся та огризаєшся на близьких та друзів. А потім почуваєшся дуже соромно. Часто губишся, коли час зробити добрий вчинок, а потім думаєш: потрібно було вчинити так і так…

Ми боїмося чинити добро, тому що не впевнені, що нам за це віддячать. Хотілося б скинути ці обмеження і просто робити добро безкорисливо, не сподіваючись на вигоду. Від цього можна отримати велику, безмежну радість. Найщасливіші люди – ті, хто вміє допомагати іншим просто по волі своєї душі. І для них це так само природно, як дихати. Оточуючі інколи вважають таких людей майже святими.

А той, хто добра не робить – він неначе живе у неповну силу, зіщулившись, озираючись навколо: де б вигоду знайти. Він не проживає половину свого життя, і з його очей ніколи не ллється життєдайний світ. Часто і дивитися на такого не хочеться.

Знаєте, одним з прикладів безкорисливої доброти я вважаю героїню поеми «Наймичка» Тараса Шевченка. Ганна виховувала свого сина, все робила для нього, хоч знала, що він не вважає її своєю матір’ю. Він міг би вирости та вигнати її на вулицю – адже для нього вона була усього лише наймичкою. Стара та хвора наймичка кому потрібна? Ганна цього не побоялася, і все життя віддала Маркові та його родині. І серце хлопця відізвалося на її доброту - він полюбив її як матір. Добро все одно знаходить справжню подяку, я в це вірю.