Твір-мініатюра опис свої вулиці навесні

Объяснение:

Повість "Климко" переносить нас у тяжкі часи фашистської окупації України. Війна принесла як українцям, так й іншим поневоленим Німеччиною народам хвороби, знущання, голод, смерть. Багато дітей залишилося без батьків, без житла, тому самостійно змушені були шукати помешкання, їжу, одяг. Вони працювали за верстатами поруч із дорослими, не знаючи сну й відпочинку, деяких із них вивезли до Німеччини.

Саме на цей складний час припадає дитинство майбутнього письменника Григора Тютюнника. Війна застала хлопця на Донбасі, а голод змусив його повернутися на Полтавщину, до матері, тому повість "Климко" можна вважати певною мірою автобіографічною. Сам письменник — Григір Тютюнник — був одним із тих підлітків, які опинилися в часи війни перед щоденною смертельною небезпекою. Але ця автобіографічність не означає абсолютне відтворення хроніки життя письменника. Герой повісті "Климко" йде не на Полтавщину, а по сіль, щоб потім продати її і врятувати від голоду улюблену вчительку та себе з другом. В основі твору — враження письменника від того пам'ятного походу дитини тяжкими дорогами війни.

Климко залишається сиротою, виховується у дядька, але той гине від фашистської бомби. Життя змусило хлопця рано подорослішати: він серйозний, відповідальний, хазяйновитий. А після смерті дядька йому довелося покладатися тільки на себе. Мабуть, саме тому і Климко, і його друг Зульфат — чутливі й до чужого горя. Самі беззахисні, вони прихистили у себе свою вчительку Наталію Михайлівну з малою донькою Олею. Зрозумівши, що запасів на зиму обмаль, Климко вирішив іти у Слов'янськ по сіль, на яку можна було наміняти харчів. А йти треба аж 200 кілометрів! Можливо, якби це було потрібно тільки йому, хлопець не наважився б іти в небезпечну мандрівку, але Климко готовий терпіти холод і голод заради друга, заради улюбленої вчительки з немовлям.

ответ:оживало 72,82 % українців, 17,28 % росіян та 9,9 % представників інших народів. Найбільше росіян проживало в АР Крим – 58,32 %, Донецькій – 38,22%, і Луганській областях – 39,05 %.

У 2001 році населення України становило 48,2 млн осіб. За даними Держстату, без АР Крим і частини Донбасу, на кінець 2019 року населення держави становить 41,96 млн осіб. Звісно, дані приблизні, адже їх точно назвати без проведення перепису важко. Але вони свідчать: росіяни навіть до мовного питання завжди були нацменшиною в Україні. Де взялися путінські 38 % російськомовних в Україні, невідомо. Але можна стверджувати, що в українській армії і серед добровольців, які вступили в бій з росіянами на Сході, значна кількість російськомовних воїнів.

Виникає логічне запитання: звідки взялася така кількість росіян на нашому Сході і Півдні? Куди поділись мешканці, які там проживали?

Організовані Москвою масові розстріли, переселення до Сибіру, спустошення сіл під час Голодомору і засилля переселенців з Росії змінили демографічну картину. На Сході України більшовики зменшували кількість українськомовних видань, українську поступово витіснили з усіх сфер життя. Переселенцям довелось використовувати російську як основну для комунікації. Як результат – українська поступово виходила з ужитку і на побутовому рівні. Це призвело до домінування російської, особливо в містах.

Мова – важлива ознака національної ідентичності, культури й історії народу. Бо, як писала Ліна Костенко: «Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову. Ми повинні бути свідомі того, що мовна проблема для нас актуальна і на почат

Объяснение: Проверено сайтом

Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову