Скласти речення зі словами вишукувались; листочки-братики.

 З високого дуба осінню подали листочки-братики. Листочки-братики розмовляли між собою.

Я люблю осінні канікули. Вони дають перепочинок у навчанні. Тільки шкода, що вони такі короткі.

Осінні канікули тривають всього тиждень, іноді десять днів. Не встигаєш як слід відпочити, як вже пора в школу. Зате швидко відвикаєш вставати рано вранці. І потім вранці ледве выползаешь з ліжка.

Зазвичай я проводжу осінні канікули вдома. Погода вже холодна і дощова, тому на вулиці не особливо погуляєш. Вдома я читаю книги, або риюся в Інтернеті. Якщо визирає сонечко, я виходжу у двір. Вечорами ми граємо з татом в шашки, нарди та інші настільні ігри.

Іноді, коли погода дозволяє, батьки їдуть у ліс за грибами. І мене, звичайно, теж беруть з собою. Тому при слові «осінні канікули» я першим ділом згадую мокрий ліс і гриби.

Ще на осінніх канікулах ми їздимо до бабусі. Я залишаюся в неї на кілька днів. До мого приїзду бабуся зазвичай бере квитки в цирк або на дитячий спектакль, і ми з нею ходимо дивитися виставу.

Щоб ми на канікулах не нудьгували, наш класний керівник теж організовує який-небудь культурний похід, наприклад, в музей, на виставку. На останніх осінніх канікулах ми побували в дельфінарії. Там виступали дресировані морські котики, білі кити і дельфіни. У мене залишилася маса вражень! Так що ті осінні канікули я провів дуже добре.

Цей твір змусив мене згадати найбезтурботніші роки мого життя. Я не можу назвати якийсь один найяскравіший спогад мого дитинства. Я багато чого пам’ятаю, і кожен мій спогад – безцінний.  В найпершу чергу згадуючи дитинство, я згадую Закарпаття, в якому практично виросла. Я дуже часто їздила з мамою до родичів, і більшу частину дитинства провела зі своїм двоюрідним братом Вітьком. Це мій найулюбленіший братик! Пам’ятаю, як ми з ним гралися в схованки та разом малювали різні будиночки. Пам’ятаю, як він вчив мене їздити на велосипеді та переносив на плечах, коли нам потрібно було пройти через гусей, яких я так боялась.  Також пам’ятаю, що він дуже любив мене лякати і я через нього постійно боялась сама ходити по будинку, чи виходити в ніч на подвір’я.  Досі згадую ті відчуття, що виникали, коли я блукала по дому. Мені тоді здавалося, що цей дім немов замок! Кожна дрібниця тоді сприймалась зовсім інакше. Найбільш за все я любила кімнату з балконом на другому поверсі. Вона була майже пуста, і до неї практично ніколи ніхто не заходив, що додавало ще більшої, якоїсь, інтриги. Це лише маленька частинка мого дитинства, яка для мене являється найдорожчою! Раніше я дуже хотіла скоріше подорослішати, а тепер розумію, що саме дитинство було найсолодшим моментом мого життя і дуже шкода, що не можна повернутися назад та пережити все спочатку.