Ніч перед стартом короткий переказ тексту

Здавалося, те, що назавжди забуте, загублене в плині років, розпорошене на трудних житейських дорогах, вихопилося з не­ буття, замиготіло перед очима Сергія Корольова, мов кадри яко­ гось давнього, напівзабутого, але хвилюючого фільму.

Одеса. Публічна бібліотека — знаменита Воронцовка. Старий хранитель фондів Максим Петрович приніс Сергієві біографію полтавця Олександра Засядька — винахідника ракет, який на сто років обігнав час. І в уяві юнака постають шістнадцять стояків із шістьма ракетами на кожному, розставлених поблизу суворих му­ рів неприступної Варни.

Петербург. Імператриця, віддаючи данину моді, поїхала подивитися на Засядькові трубки. Її запис у книзі почесних від- вівідувачів: "Тут усе цікаво, як у галантерейній лавці".

А далі — стаття про проект Кибальчича, що його автор дописував у камері смертника. Кибальчич іде на ешафот... Знову й знову перечитує Сергій трактат Кибальчича, де з граничною ясністю та простотою викладено принципи реактивної тяги по­ льоту на ракеті.

Тоненькі брошури Костянтина Ціолковського, а згодом і зустріч із ним. Сімдесятип’ятирічний учений прикладає до вуха свій рупор і запитує, що нового, а Сергій оповідає про успіхи й не­ вдачі, про перші ракети й перші висоти. Відгук Ціолковського на книжку Сергія Корольова «Ракетний політ у стратосфері»: «Книжка розумна, змістовна й корисна».

Та чий глузливий сміх іноді чув на життєвій своїй дорозі? Ах, це Грицько Чиж, який підхіхікував, коли падали перші ластівки-моделі, що їх Сергійко запускав у Ніжині з погребні. Давно то було, і де той Грицько нині — хто знає, але сміх часто- > густо зринав. Тільки, на жаль, не з дитячих вуст. Хіхікали дебелі чоловіки, заздрісні й нерозумні. Як той, що писав чорним по бі­лому: «Корольов розтринькує державні гроші на непотрібні ракети й цим завдає шкоди державі».

А космос потрібен. Треба відірватися від чвар, конфліктів, хвороб і глянути на Землю з далечини, з чорної холодної глибини. Звідти, звідки наша Земля здається красунею і єдиною матір’ю людства. Космос потрібен, щоб кожен міг переконатись: ні, немає перепон людській творчості й людському поступу.

А з глибини років усміхається йому ще одна гарна людина. Її вже немає, на превеликий жаль. Коли почалася війна, ця людина пішла в ополчення, на захист Москви. Геній космонавтики став фронтовим телефоністом — такий був час. Вибухом снаря­да порвало дріт, і він побіг налагодити зв’язок. Не добіг. А тепер він належить вічності...

Юрій Кондратюк... Людина, що на півстоліття обігнала час. Людина, яка вирахувала космічні траси людства задовго до пер­ ших стартів ракет. Його титанічна праця завжди дивуватиме світ: підрахунки, які здійснив Кондратюк, нині можливі тільки за до обчислювальних машин.

Минуть роки, й американські вчені не приховуватимуть того, що першу у світі посадку космічного корабля на Місяць вони здійснили за схемою й принципами геніального українського винахідника — нашого славного земляка Юрія Васильовича Кондратюка.

12 квітня 1961 року. Уже сьогодні настане та хвилина, про яку мріяли його геніальні попередники, заради якої живуть і він, і його крилаті побратими. Сьогодні вперше людина полетить у далекі незвідані простори Всесвіту. 

Дієприслівникові звороти

Ніжно дзвеніла над ним хвоя смерек, змішавшись з шумом ріки, сонце налляло злотом глибоку долину, зазеленило трави, десь курився синій димок од ватри, з-за Ігриця оксамитовим гулом котився грім.

На камені, верхи, сидів "той", щезник, скривив гостру борідку, нагнув ріжки і, заплющивши очі, дув у флояру.

Нетерплячка стука йому до голови, за горло хапає неспокій — і, стрепенувшись раптом, він з криком, улюлюканням й зойком кида собою у полонину, щоб серед гвалту вівчарок дико ревучим клубком зламати тишу, розбити ніч на скалки, як камінь шибку.

Дієприкметникові звороти:

Упоравшись, лягав спузар біля Івана, весь чорний, пересичений димом, й блищав молодими зубами при вогні ватри.

Палагна поглядала на чоловіка — і в згоді вони разом згинали коліна, благаючи бога, щоб припустив до вечері ті душі, що їх ніхто не знає, що пропадом пропадають, бутанами побиті, дорогами покалічені, водами потоплені.

Її туге тіло, що не знало ще материнства, свобідно і гордо пливло в молодих травах царинки, таке рожеве і свіже, як позолочена хмара, переповнена теплим весняним дощем.

Люди дуже часто говорять про те, що потрібно творити добро, і тоді світ стане кращим. «За добро добром відплачують» - говорить народна мудрість. Але з екранів телебачення часто демонструють зовсім протилежне: от зробиш комусь добро, а він тобі злом віддячить. Звичайно, коли людина говорить красиві слова та обіцянки – це ще не так багато вартує. Потрібно підкріпляти свої слова реальними вчинками. Я думаю, що творити добро – це потреба навіть не просто людини, а всякої живої істоти. Скільки буває випадків, коли, наприклад, кіт виховує покинутих цуценят, або навіть вовки вигодовують загублених у лісі людських малюків. Не може жива істота жити без того, щоб самому творити добро. Усі релігії світу вчать нас  робити добрі вчинки, і християнська віра теж. Добро все одно знаходить справжню подяку, я в це вірю.