Речення про україну з вставними словами

Україна, Павлусь, твоя Батьківщина!

раса — це оточуючий нас світ, такий звичний і такий дивовижний у своїй неповторності. Природа рідного краю викликає захоплення. Нею милуєшся нею захоплюєшся.

Подивіться на рідні простори. Скільки в них сили і краси. Іноді звичний пейзаж раптом відкриваються перед тобою із зовсім несподіваного боку, таким, яким ти його зовсім не знав і ніколи не бачив. Багато разів ходив повз цю берізки і не помічав, як вона прекрасна в променях призахідного сонця, коли її вершина виблискує золотом. Як ніби хтось надів на неї золотий вінець.

Вийдіть на добре знайому вулицю в морозну місячну ніч. Ви перенесетеся в казку. Мільярди дорогоцінного каміння розсипані у вас під ногами. Вони виблискують і переливаються в місячному світлі. А як прекрасні вкриті інеєм дерева в променях висхідного сонця. Від їх блиску зажмуриваешь очі.

Думаю, що багато кому приємно дивитися на симпатичне дівоче обличчя з обкладинки глянсового журналу, на милу дитину, на елегантного чоловіка. Ми милуємося красивими людьми. А Антуан де Сент-Екзюпері у своїй знаменитій казці «Маленький принц» сказав: «Найголовніше — те, чого очима не побачиш». 
Що це — «те»? Що є найголовнішим у нас, чого ми не бачимо? Душу? Вихопіть, щира краса людини насправді непомітна. Але якось же вона виявляється... В милосерді, чуйності, здатності любити... Згадаємо добре чудовисько з казки «Червоненька квіточка», якого Настенька покохала саме за красу душі. Згадаємо дзвонаря Квазімодо з «Собору Паризької Богоматері» Гюго, під потворною зовнішністю якого виявилися світлі почуття. Але ж некрасивим і інвалідам набагато важче зберегти щиросердечну красу, аніж звичайним людям. Саме обділені Богом фізично, вони нерідко бувають озлоблені на увесь світ. Якою ж силою душі треба володіти, щоб не образитися за таких обставин на всіх? 
Одного разу я прочитала в якійсь газеті історію дівчини, прикутої до інвалідного крісла. Ця дівчина вийшла заміж і, за її словами, зовсім щаслива. Бабусі на лавочці біля під'їзду, звичайно, розпускали плітки: «Дівчисько-то — інвалід, В тут раптом — весілля! Ну яка дружина з каліки?» Не знали бабусі, що дівчина ця — не звичайна, а «чудова» — так називає її чоловік. Не знали вони й іншого: у молодої подружньої пари багато друзів, які приходять до їхнього будинку, щоб поспілкуватися із завжди веселою і привітною господинею. І для них не існує інвалідного крісла, вони його просто не помічають... 
Краса внутрішня непомітна, вона виявляється в усіх учинках людини, — у її душі. Це гармонія із самим собою та навколишнім світом. Вона руйнує стіну нерозуміння, зла, ненависті. Вона зігріває всіх, хто знаходиться поруч з людиною, яка її випромінює. Чи знає хто-небудь, звідкіля береться ця душевна краса? І звідкіля береться душевне каліцтво? Мені здається, що все це дано понад силу. Шкода тільки, що людей, красивих щирою красою, так мало. Але вони є, і це вселяє оптимізм. Напевно, той, хто не оцінить цю красу, не оцінить уже нічого в людині, навіть привабливу зовнішність... 
І я впевнена, що щира душевна краса — це та сама краса, що врятує світ.