Контрольный пересказ нужно коротко 30 ! павлик сидів уже й тихенько хлипав, коли дід антип з дівчатками прибіг до нього. — ах ти ж, брат ти мій! — побивався дідусь, підіймаючи на руки онука. — що наробили поганці! — то все захарко, діду, — щебетали одна поперед одної дівчатка. — трохи не вби-и- — трохи не задавив, та хлопці стягли. — ба ах він ну, стривай же, я тебе доскочу! мій хороший, мій болить, сину, де — турбувався дід. павлик мовчав і тихо стогнав та заплющував очі, як дуже знеможений. йому не так боліло, як злякався він. сам лагідний, сумирний, він давно не міг зрозуміти, від чого все те лихе, і воно завжди лякало його. коли він угледів був, як горіли злістю, мов у вовченяти, хижі чорні очі захаркові, то аж зомлів з жаху. — ну, нічого, синку! вже йому це так не минеться, матері його мішок груш! — заспокоював павлика старий антип. — а не минеться! якщо явдоха не захоче вишпарити, я сам, своїми руками розмалюю йому — його тепер не знайдете, діду, — розказували дівчатка, попереджаючи старого. — що? не знайду? — він як заховається, то мати шукає-шукає — ну, то дід — він на старій шахті ховається, на зданії — або в шурф залізе та й сидить на драбині, а мати й боїться — прохає ще, щоб вилі — боїться, що впаде в шурф. — ну, то дурниця! дід не явдоха, не злякає лазив він і не по ото, диво яке! за вуха виволочу зві отак з дівчатками, дід антип приніс павлика до хати, роздяг його і поклав у ліжко. — їстки, сину, не хочеш? — н в павлик, заплющуючи . — ну, то ось я чаю нагрію, а тим часом і мати прийде. покрехтуючи, старий налив великого бляшаного чайника, поставив на плитку й почав розпалювати вогонь. стомлений, схвильований павлик заснув. смеркало. з вигону чути було веселі парубоцькі й дівчачі співи. дід зачинив віконце; світла не світив, щоб не розбудити онука. сів перед печею й довго бурчав щось й покректував, набиваючи й запалюючи люльку. ясно-червоне полум’я освітлювало його сиву, поруділу бороду, із закуреними кострубатими вусами, волохаті груди, що виднілися з-під розхристаної сорочки, виблискувало, вигравало на лисині, ніби намагаючись розгладити йому зморщене чоло, розсунути насуплені, настовбурчені брови, розвіяти його чорні думи. а старий і справді замислився. думав про те, яка доля судилася його любому, нещасному, калікуватому онукові, котрого всякий здолає зобидити. — ех, яка там доля таким! — зітхав дід. — з їхньою долею далеко не заїдеш. жива ненька, живий дід, то й доля жива, а ех, дала серце, та не дала а нема вроди, нема й щастя. і за віщо покарав і неня ж гарна, добра людина вдалася, хай бог дає на ві це він, це за нього, п’яницю, господь покарав калікою. та він йому тепер — що що сталося з павликом? — вбігла в хату й нагло перебила дідові думки стурбована павликова мати. — — замахав на неї дід. — спить ла вона й кинулась до ліжка, обережно нахилилася над хлопцем. почувши, що він спить, мати підійшла до діда. — не скалічено його? — ні, — муркнув дід і витяг з рота люльку, — тільки перелякано, видимо, дуже. — хто? дівчатка казали мені, що захарко явдошин. — ві — у панів гості кинула все та мерщій сюди. за віщо він його? щось там заважав робити йому? — дурниці ну, та я завтра знайду його, я йому дід ще довго мурмотів собі, покурюючи перед огнем, і вигадував у думках, як піймати маленького злочинця, а мати взяла дзиґлика, поставила коло ліжка й, важко зітхнувши, схилилася над павликом. очима, повними сліз і материнської муки, дивилася вона в його бліде навіть у сутінку обличчя, обережно гладила по голівці, брала за худенькі ручки й здригалася, коли хлоп’я кидалося й скрикувало вві сні. думки, темніші й безпорадніші дідових, гнітили їй