Прочитайте текст: Благословенна тиша навкруги. Лише зашерхоче десь суха зелена ящірка, пробігаючи у траві, бризнуть врізнобіч з-під ніг коники-ковалі. Жайворонки дзюркочуть у тиші, проймаючи її вверх і вниз, невидимі в повітрі, як струмки, що течуть і течуть, розмаїті, джерельно-дзвінкі. Здається, співає від краю до краю саме повітря, співає марево, що вже схоплюється, тече, струмує де-не-де над ковилою. Порахуйте і вкажіть кількість вжитих в тексті прийменників (разом з повторами): 1. 7 2. 8 3. 6 4. 11

Що таке мова? Це квітучі поля слів, небесні хмари почуттів та емоцій, тихий трепіт серця і незрозумілий поклик душі. Мова єднає і роз΄єднує, розлучає і зводить, насторожує і розслаблює.
А слова… Вони ж також допомагають цій майже безсмертній силі управляти людьми. Без слів не було б підлабузників і лицемірів, не могли існувати добро і зло. Світ втратив би барву, став сірим, нецікавим, пустим.
Завдяки словам яскравіє не тільки світ, а й людина. Всі емоції й почуття виникають здебільшого від слів. І все частіше слова розкривають сутність людини, роблячи її беззахисною, відкритою всім і всьому: пліткам, чуткам, розмовам злих язиків. Навряд чи хтось може втриматись від того, щоб не перемити кісточки тій чи іншій людині зі знайомими, друзями, товаришами. А слова виростають як квіти на лугу, цвітуть,переливаються палітрою кольорів природи. Коли ж людина говорить, то зриває ці квіти і збирає у букет, даруючи їх тій людині, про яку веде мову. Інколи ці квіти ніжно-рожевих тонів, іноді чорного траурного відтінку, а іноді й дарують зів΄ялі пониклі букети. Певно, ніжні ароматні квіти приносять друзі, чорні – вороги, а зів΄ялі – лицеміри. На жаль, ці букети невидимі, побачити їх майже неможливо. І тільки солодкий нектар зів΄ялих квітів лягає тобі на вуста й затьмарює обережність. І ті ж слова розкривають тебе, забирають щит таємничості і віддають на поталу ворогу. Дивлячись від рани, яку завдає лицемір, людина лікує свій душевний біль. Можуть пройти і роки, й десятиліття, поки та рана затянеться й заживе.
Рани заживають завжди. А шрами залишаються назавжди…

    Якось я йшла зимовим лісом. Все було тихо, спокійно ... Тихо-тихо падав сніг та здавалося, що тут ніхто ніколи не був. Але раптом перед очима у далині блиснув вогник. Що це? Мені стало цікаво і я йшла туди, звідки він горів.                                                                                                            

      Ах! Яка тут краса! Все вкрито снігом, наче хтось вкрив це місце якоюсь чисто-білосніжною ковдрою. Таке враження, що мені сниться сон, від якого на душі якось спокійно та казково. Будинки тут незвичайні, бо біля них якісь чудернацькі химери. Серед них знайшлася також і  Снігова Королева, й від цього мені стало трохи моторошно. Але  мені відразу стало добре, як я побачила цей маленький будиночок. Я відразу пригадала Білосніжку яка тут жила з сімома гномами. Та тут мій погляд упав на ялинки. Вони були вбрані у білі трикутні сукні, які нагадували панянок на балу. Але найбільше мене зачарувала статуя білих вовків, які встали навколо вогнища. Воно світило дуже красиво та дуже яскраво, й мені відрази захотілося додому почитати "Дванадцять місяців". А й справді - вже час йти додому, бо скоро встане вечірня зоря.
        Дома я довго думала про те місце, й непомітила як почав падати сніг. Але  зрозуміла, що під Новий рік все можливо ...