Пересказ в публицистичном стиле

Григорій Савич Сковорода — видатний український письменник, філософ і педагог. Він обстоював права трудового народу на свободу й різнобічний розвиток, на щасливе життя.

Понад чверть століття жив серед простих людей як мандрівний філософ. Жив, як учив, не прагнув матеріальних цінностей, бажав тільки духовного самовдосконалення, до якого закликав й інших. Усі його твори сповнені роздумами про сенс життя.

У байках Сковороди особливо важливим є мотив "сродної" праці, праці, яка є природною потребою кожної людини. Без праці людина не може мати щасливого життя і морального задоволення, переконує Григорій Савич.

Робота приносить суспільству матеріальне і духовне багатство. Смисл життя — працювати за покликанням, за нахилом і обдаруванням, виконувати посильну й доступну людині "сродну" працю. Тільки тоді всі люди будуть щасливими.

Цінність життя — "сродна" праця. Цю ідею Сковорода розвиває в байках "Собака і Кобила", "Кукушка і Косик". Серед байок особливо виділяється твір "Пчела і Шершень". Бджола за покликанням збирає мед. Без роботи вона не мислить свого життя, таке життя є для неї природним. Люди ж типу Шершня — це паразити, прагне довести Сковорода. Вони живуть крадіжкою чужого для того, щоб "їсти, пити". В образі Шершня засуджуються представники панівних кіл. А Бджола — це образ мудрої, працьовитої людини, для якої смисл життя в її "сродній" праці. Байкар вшановує Бджіл як символ чесності та працелюбства й ганьбить Шершнів як нетрудових елементів суспільства.

У байках Сковорода розкриває благородство людей, життя яких проходить у "сродній" праці. Поваги гідний той, хто прагне працювати за покликанням, яке дасть йому велике моральне задоволення для душі й буде корисним для суспільства.

Але є ще одна всезагальна умова щасливого життя — доброзичливе ставлення людини до людини, взаєморозуміння, взаємоповага, вірність.

Г. С. Сковорода писав: "Щаслив тот, кто сопряг сродную себе частную должность с общею. Сія есть истинная жизнь". Сам філософ ніколи не порушував принципів, які проповідував у своїх творах.

Це було давно, був тоді страшний голод, люди не мали що їсти. Не було пшениці, щоб зробити хліба...
      Лежало маленьке зернятко посеред поля, і думало собі: "Яка гарна погода!"
Але тут раптово завіяв сильний вітер, сховалося сонечко за сірі хмари, пішов дощ. Зернятко злякалося, адже воно таке легеньке та маленьке, що ж з ним буде? І от сильний вітер завіяв ще дужче, і маленьке зернятко впало під велику грудку землі. Воно так перелякалося, звало на до але ніхто йому не допоміг. Думало собі: "Тут я висохну, помру від нестачі води.." Але доля вирішила інакше, почав капати невеличкий дощик.
      Погода мінялася, так всі забули про те зернятко, ніхто не звертав увагу на велику купу землі, під якою воно лежало. Пройшло багато часу. 
Згодом зернятко почало проростати, так виросло багато пшениці. Уявляєте, з однієї зернини. Отже завдяки цьому, зерня врятувало людей від голоду.