Мені потрібно розібрати слова за будовою слова, слова : записи, літній, пролісок, слониха.

Вот, щас 1 и 2 напишу

на початку жовтня ледве помітною лісовою стежкою, яка звивалася між старезних дубів, ішла дівчинка років тринадця­ти. на ній була картата новенька кофтина, синя спідниця й бі­ла хустинка, як терен-цвіт. і ця хустинка різко відтіняла чорні брови дівчинки, її засмагле обличчя й світлі очі. такі світлі й зелені, що в темряві вони, мабуть, блимають, як світлячки, її кругле ніжне підборіддя схоже було на яблуко, а припечений сонцем кирпатенький ніс скидався на жовту лісову грушку, яка вистигла проти сонця аж на самісінькій верхівці дерева.

дівчинка несла книжки й зошити. вона поверталася додому зі школи, йшла вона легким безшумним кроком, наче пливла над стежкою, і тільки іноді під її черевиками, взутими на босу ногу, стиха хрускали суха гілочка або жолудь.

стежка зненацька повернула праворуч, обминаючи круту гору. і тоді стало чути, як весело видзвонює у тиші вода. про­зорий струмок перетинав стежку, і через нього було перекину­то кладку з сухої деревини.

дівчинка сіла над струмком, поклала біля себе книжки й почала задумливо бовтатись у воді руками.

руки дівчинки були шершаві, як дубова кора, засмаглі й подряпані. хустинка в неї зсунулася набік, і з-під неї виби­лась хмарка лляного волосся, білого й легкого, як пух,— дмухне  вітрець, так воно й розлетиться навколо. і тепер дівчинка ста­ла дивно схожою на кульбабу. в школі подружки так і клика­ли її завжди: улянка-кульбабка.

Микола Вороний — талановитий поет і критик, історик і перекладач. Та працювати на повну силу він не міг через переслідування, звинувачення в контрреволюційній діяльності, арешти. А вся провина полягала в тому, що поет дуже любив свій край, український народ, уболівав за Його долю.Цікавився М. Вороний історією України, знайомився з літописами, працював з архівними документами. У Галицько-Волинському літописі він знайшов один факт, який його дуже зацікавив. Князь Володимир Мономах під час походу взяв у полон сина половецького хана. Оточений пошаною й увагою, хлопчик швидко забув рідний край, свої звичаї. А старий хан сумує за сином і, щоб повернути його, споряджає до Києва посланця, щоб той нагадав юнакові про його край, рід і умовив повернутися назад. Та не схотів той ні слухати, ні повертатися. «І дав йому Ор зілля, і той, понюхавши і заплакавши, сказав: «Да лучче єсть на своїй землі кістьми лягти, аніж на чужій славному бути». Т прийшов у землю свою», — говориться в Іпатському літописі. Саме ці слова автор виніс у епіграф, передавши почуття людини, яка забула рідний край, та вказавши на можливість відновлення любові до рідного краю.