4речення з дієприкметниковим зворотом.

Море мовчало зовсім, приспане тихою ласкою ночі. Безмежний степ, укритий снігом, спав. Край моря сонце золотить укриті лісом гори. Городи, які обсадили вербами, не бояться вітрів. Найкраще звучала пісня, яку виконував хор. На подвір’ї,яке заросло споришем, гралися діти. Лист, який надіслали електронною поштою, дійшов до адресата.

За найпоширенішою версією скіфи належали до іранської групи народів індоєвропейської сім'ї (версія заснована на аналізі слів з мови скіфів, які трапляються в писемних пам'ятках тих часів, переважно грецьких. Кількість слів — близько 200, переважно імена людей). Антропологічно сколоти степової зони відповідали морфологічним варіантам Зрубної культури.[6]

У перських та індійських джерелах скіфи відомі як сака та шака відповідно.

За Діодором походять від Скіфа, сина Зевса. Він мав синів Пала і Напа. Саме Пал вважається предком палів (скитів).

Геродот повідомляє три перекази про походження скіфів: «За розповідями скіфів, народ їх — наймолодший з усіх. А було це так. Першим жителем цієї ще безлюдної тоді країни був чоловік на ім'я Таргитай. Батьками цього Таргитая, як кажуть скіфи, були Папай і дочка річки Борисфену богиня Апі. Такого роду був Таргитай, а у нього було троє синів: Ліпоксай, Арпоксай і наймолодший — Колаксай. В їх царювання на Скіфську землю з неба впали золоті предмети: плуг, ярмо, сокира і чаша.

Першим побачив ці речі старший брат. Ледве він підійшов, щоб підняти їх, як золото запалало. Тоді він відступив, і наблизився другий брат, і знову золото було охоплене полум'ям. Так жар палаючого золота відігнав обох братів, але, коли підійшов третій, молодший, брат, полум'я згасло, і він відніс золото до себе в будинок. Тому старші брати погодилися віддати царство молодшому. Так от, від Ліпоксая, як кажуть, сталося скіфське плем'я, зване авхати, від середнього брата — плем'я катіар і траспіїв, а від молодшого з братів — царя — плем'я паралати. Всі племена разом називаються сколотами, тобто царськими. Елліни ж звуть їх скіфами.

Так розповідали скіфи про походження свого народу. Вони думали, втім, що з часів першого царя Таргитая до вторгнення в їх землю Дарія (512 р. до н. е.) пройшло якраз тільки 1000 років.

Уже на порозі затишної оселі моєї бабусі я вловлюю запах пиріжків. Ох, ці пиріжки! Вони такі смачнючі! Ми всі її онуки тільки й мріємо скоріше приїхати до неї в гості на пиріжки. Бо її пиріжки, на наше переконання, — це неперевершений кулінарний витвір мистецтва. Бабуся знає, як ми полюбляємо її пиріжки, тому завжди до нашого приїзду намагається приготувати чималенько.
Мені приємно гати, як бабуся готує цей неповторний виріб з неземним смаком. Спершу вона готує запарку з молока, борошна, цукру та дріжджів. Поки запарка настоюється, щоб почати підходити, тобто мають з'явитися бульбашки, вона готує "поле діяльності". Усе з кухонного столу прибирається, бо віднині на цьому плацдармі будуть з'являтися пухкенькі, пахучі, візерунчасті пиріжечки. Бабуся кожен пиріжок прикрашає то листочком, то колосочком, то зубчиками, то якимись квіточками.
Я помітила, що бабуся завжди вдягає чистенький білий фартушок, ніби готується до якогось святкового дійства. А ще вона посміхається до кожного пиріжка ще й примовляє: "От славний козачок! А ходи-но до свого війська!" — і саджає його в рядочок до інших на лист. Коли стрункі ряди пиріжків — козачків заповнені, вона змащує їх яйцем, збитим із молоком. До того ж робить це великою гусячою пір'їною.
Для мене це якесь чародійство: і пір'їна, і примовляння бабусі, і її святковий вигляд. Може, тому й пиріжки такі смачні — пресмачні.