Божалуйста ! переказ тексту очі в матері темні, схожі на дві живі грудочки землі. руки ще молоді, але вже заковані в ланцюжки жилок, які струменять пульсуючою блакиттю. коли поміж картоплею натрапляє на широкошабельне листя хрону, то кривиться, береться обома руками й вириває. з хріном вона воює завжди: і тоді, коли копаємо город, то нема йому ніякої пощади, і восени, коли збираємо урожай. проте, незважаючи на цю війну, хрін не тільки не зникає, але й, здається, дає ще рясніші сходи, а тому ми маємо його, синювато-міцного, сльозливого, і в будні і в свято, і до м'яса й до нічого, як каже мати. тепер, коли згадую матір, уявляю її здебільшого на городі. посушливого літа всю воду в криниці вибере, щоб полити свої грядки, щоб напоїти кожну рослину, — бо ж хочеться, щоб і капуста вродила, і морква була. бачу, як восени копає картоплю, буряки, як носить усе те в погріб, висипає обережно, щоб не побилось, щоб не погнило. бачу стомлені її очі, бачу наморені її руки — і з кожним роком тих ланцюжків під згрубілою шкірою все більше, і вся мати —ще, здається, зовсім недавно по- молодому легка, весела й щаслива, схожа на сяяння свічки, —зараз потемнішала, обважніла, ті ланцюжки та чорнота землі беруть її у все надійніший полон, вона їхня бранка. срібна моя свічко, що горітимеш у мені, що не погаснеш у своїх онуках, — стоїш ти й зараз у моїй уяві на городі, на скупій землі своєї скупої долі.

Очі в матері темні, схожі на дві живі грудочки землі. Руки ще молоді, але вже заковані в ланцюжки жилок, які струменять пульсуючою блакиттю. Коли поміж картоплею натрапляє на широкошабельне листя хрону, то кривиться, береться обома руками й вириває. З хріном вона воює завжди: і тоді, коли копаємо город, то нема йому ніякої пощади, і восени, коли збираємо урожай. Проте, незважаючи на цю війну, хрін не тільки не зникає, але й, здається, дає ще рясніші сходи, а тому ми маємо його, синювато-міцного, сльозливого, і в будні і в свято, і до м’яса й до нічого, як каже мати.

Тепер, коли згадую матір, уявляю її здебільшого на городі. Посушливого літа всю воду в криниці вибере, щоб полити свої грядки, щоб напоїти кожну рослину, — бо ж хочеться, щоб і капуста вродила, і морква була. Бачу, як восени копає картоплю, буряки, як носить усе те в погріб, висипає обережно, щоб не побилось, щоб не погнило.

Бачу стомлені її очі, бачу наморені її руки — і з кожним роком тих ланцюжків під згрубілою шкірою все більше, і вся мати — ще, здається, зовсім недавно по- молодому легка, весела й щаслива, схожа на сяяння свічки, — зараз потемнішала, обважніла, ті ланцюжки та чорнота землі беруть її у все надійніший полон, вона їхня бранка. Срібна моя свічко, що горітимеш у мені, що не погаснеш у своїх онуках, — стоїш ти й зараз у моїй уяві на городі, на скупій землі своєї скупої долі.

Кожен народ має свої звичаї, що вироблялися протягом багатьох століть і освячені віками. Але звичаї не відокремлене явище в житті народу, а втілені в рухи і дію світовідчуття та взаємини між окремими людьми, які у свою чергу впливають на духовну культуру нації. Звичаї - це ті неписані закони, якими керуються в найменших щоденних і найбільших всенаціональних справах. Звичаї і мова - ось ті найміцніші елементи, що об'єднують окремих людей в один народ, в одну націю. В усіх народів світу існує повір'я, що той, хто забув звичаї своїх батьків, карається людьми і Богом. Наш великий поет Тарас Шевченко, звертаючись до України як до матері, що вічно страждає, питається: Чи ти рано до схід-сонця Богу не молилась? Чи ти діточок непевних Звичаю не вчила? Як бачимо з цих слів Шевченка, не вчити своїх дітей звичаїв - то такий же великий гріх для матері, як і гріх - не молитися Богові.

                                          Батьківщина
                                              План
1.Хата у садку.
2.Повернення до рідної домівки.
3.Примноження краси.
    Немає нічого милішого за рідну землю. Калина стоїть у лузі, тополя на околиці, лелече гніздо, теплий запах лісових квітів - все це рідна земля, все це моя Батьківщина.
    Самотня хатина в дідусевому садочку. Вона стоїть краї вулиці. Приземкуваті вікна, підведені синькою, стережуть весняний сад. Там дерева, виплекані дідусевими руками , і калина, випещена бабусиною рукою, і квіти, посаджені ще мамою у дитинстві. Це моя маленька Україна, моя Батьківщина.
    Ми з батьками влітку завжди приїжджаємо сюди. "Як приємно повертатися додому знову і знову, ніби поринаєш у своє дитинство, безтурботне, світле, радісне...", - говорить мама.
    Вона пригадує, як бабуся навчала її:"Людина повинна не просто жити на світі, користуючись дарами природи, а створювати навколо себе красу. І не обов'язково будувати великі замки, висячі сади, створювати водні каскади. Просто посади квітку. Доглядай її, і коли вона розквітне, зазирни у неї. Ти побачиш красу природи, красу свого рідного краю, своєї України".
    Вже давно постаріла бабуся, і мама виросла, а звичка саджати кожної весни квіти залишилася в неї назавжди. Тому повертається вона знову і знову до батьківської оселі, щоб примножити ту красу, якою так щедро обдарована наша Батьківщина.