Уявіть себе письменником-фантастом.розкажіть, яким буде ваше село чи школа через сто років.використовуйте дієслова у формі майбутнього часу.

ответ:

я вважаю що у школах в кожному класі будуть стояти комп'ютери.

буде легче навчатися. у школах будуть уголки природи,спортивні або ігрові.

та класів буде менше або більше(как хочеш)

у школі з'являться нові

у школі буде етажів 5

дальше не

объяснение:

но знаю что написала чушь не уверена что хоть чем то тебе

Жив собі у зимовому лісі зайчик. Аж одного разу забрів у дружній ліс хижак. А був це голодний-преголодний вовк. Надумав він зайчиком поживитися. По слідах розшукав косоокого, вже й наздоганяє. Біжить, утікає заєць, вже й ніжка стомилась. «Ну все! Кінець мені» - стукає у його голові. Спіткнувся та й покотився з гірки. І тут сніг вирішив до йому. Налипає та налипає білим пухом на втікача, вже і не заєць це, а велика біла куля летить із гори. «Я не бавитись прибіг у цей ліс. Треба вертатись назад, де я загубив косоокого» - думає вовк. Повернувся назад, щоб далі шукати зайця.   А куля зі страху котиться собі далі, та й котиться. І довго вона б ще котилася по білому світі, коли б не маленький пеньок, що став їй на дорозі. Він і зняв зі зайця снігове покривало.   Оглядається косоокий, нема вовка. Подякував снігу, що врятував його. Веселий та щасливий, підстрибуючи на одній ніжці, помандрував він додому.

Водій автобусаЯ не пам’ятаю, коли сів в цей автобус, але у ньому багато пасажирів. Значить, всі вони кудись їдуть. У мене сидяче місце біля вікна, мені пощастило!. Все-таки можна спокійно відвернутися від салону гати за полями, деревами, селами, які миготять у вікні. Коло мене чотири сумки. Дивно, якщо я не пам’ятаю, як я сів у автобус, звідки мені знати, що сумки мої. Просто таке відчуття. Також я знаю, на якій зупинці мені потрібно сходити, хоча куди потім іти не знаю - потім видно буде. Ми наближаємось до моєї зупинки. Я нахиляюся до сумок, одразу бачу дві, а дві інші не можу знайти. Я беру ті, що знайшов, просуваюсь до виходу, виношу сумки і ставлю на землю водія зачекати, поки знайду ще дві. Повертаюсь і ретельно шукаю, та все ж не знаходжу. Ми їдемо далі. Людей стає менше. Я ще раз приймаюсь за пошуки, хоч і розумію: не знайти. Людей в автобусі майже нема, а може й зовсім нема, бо впродовж усього шляху я не бачив їх облич, лише розмиті постаті. Я водія зупинитись. Кажу йому, що загубив сумки і говорю, що прийду ще запитати, чи знайшлись. Він мені розповідає, куди звертатись, але я не можу зрозуміти сказаної ним фрази. Я запитую: “Мені туди йти?”, показуючи рукою в той бік, звідки, як мені здається, ми приїхали. Він говорить, але я знову не розумію відповіді. Я йду туди, куди тільки-що показував рукою. Ми зупинилися на околиці якогось села, я йду в протилежний бік. Іду по узбіччю дороги, по обидва боки лісосмуги, за ними поля пшениці. Вечоріє. “Людина -- істота помилок, - думаю я, - "Мабуть, я був близько до останньої зупинки (людей же майже не було) і ми могли б з водієм зразу ж оглянути ввесь салон автобуса”. Дорога губиться в далині. Іду довго. На поля опустились сутінки. Несподівано мене наздоганяє легкова машина і зупиняється поруч. “А до цього ж повз мене не проїжджала жодна -- ось чому несподівано!” “Підвезти?”,-- чую голос. Пильно вдивляюся в постать за кермом -- це водій автобуса. Опускаю очі на свої руки: вони вільні, вони вже не обтяжені ношею. Я сідаю в машину…