Надо.прочитайте текст і виконайте завдання. трояндове поле.чоловік шов по засніженому полю й побачив заплакану літню жіку.—чому ви плачете? -запитав він. —тому що думаю про своє життя, молодість, красу, яку бачила в дзеркалі, і про чоловіа, якого любила. бог жорстокий, що дав нам змогу пам'ятати. він знав, що я весну свого життя й заплачу.зненацька жінка перестала плакати й почала дивитися ку- дись удалину, куди спрямував свій погляд чоловік. —що ви бачите там? спитала вона. —трояндове поле, –відповів він.– бог був великодушний до мене, коли дав мені змогу пам'яьати. він знав, що в зиску я завжди можу згадати весну й усміхнутися. а. проаналізуйте мовленнеєву поведінку й мовленневі вчинки кожного з учасників діалогу. б. яку стратегію й тактику мовленневої поведінки вибрав чоловік, а яку-жінка? ​

Школа - це цілий світ, повний радості, емоцій і почуттів. Вона об'єднує людей бажанням вчитися і пізнавати щось нове. Немає нічого більш дивно, ніж опанувати чимось абсолютно небувалим.

Мені шалено повезло з класом, в якому я вчуся. Адже всі учні такі різні і особливі, але в той же час нас об'єднує багато спільного. Наш клас дуже дружний і веселий, тут кожен допомагає один одному. На перервах ми спілкуємося, обговорюємо новини та граємо в різні ігри. Особливо приємно ділиться новинами на початку тижня, так як у кожного учня є, що розповісти про вихідні.

Коли на вулиці тепла погода ми дуже часто буваємо на вулиці. Виходимо ми туди на перервах, хлопчаки грають у латки, м'яч, а дівчатка базікають сидячи на лавочках і заплітають кіски. А коли випадає сніг, ми граємо в сніжки і ліпимо сніговиків. Якщо ж на вулиці похмуро і дощить, ми залишаємося в кабінеті граємо по мобільному телефону, обмінюємося картинками або музикою.

У нас дуже хороша вчителька. Вона завжди уважно ставиться до кожного учня, підказує і допомагає, якщо в цьому є потреба. Наш клас завжди бере участь в різних заходах і частенько влаштовує святкові концерти.

Всіх однокласників і однокласниць я вважаю своїми друзями. Ми часто гуляємо з ними поза стінами школи, ходимо в парки і кіно. У нашому класі, як і в будь-якому іншому, є свої лідери, які завжди допомагають іншим і агітують до участі в різних шкільних змаганнях і конкурсах, організовують свята.

Я дуже люблю наш кабінет. У ньому завжди так затишно, світло і дуже приємно пахне крейдою. Сподіваюся, що після закінчення школи ми часто будемо, зустрічається з однокласниками, відвідувати вчительку, провідувати школу і звичайно згадувати той безтурботний час, проведений за шкільною партою!

Кожен із нас повинен знати історію свого народу, своєї держави. Освічена людина завжди розуміє, що без минулого немає сучасного, без традиційного немає нового, без колишнього немає теперішнього. Для народу його історія – це не просто минуле, це його душа. Хто з нас, не знаючи історії, зможе пояснити, чому українці так шанують землю, а працю на ній називають священною; чому вінок і писанка мають таке глибоке символічне значення для нашої культури; чому наша мова послуговується літерою «ї», якої немає в жодній іншій мові світу? Той, хто не знає національної історії, ніколи не зможе зрозуміти свого народу й діяти на його благо.Майбутнє. В цьому слові є своя неприхована таємничість. Кожен із нас проживає своє життя так, як вважає за потрібне, але все ж таки усвідомлює – без минулого немає майбутнього. А що ж для нас є минулим? Славне буття наших пращурів, закрита і понівечена наша історія за часів радянської влади чи, може, не така вже далека історія нашої незалежної держави? Що з цього ми маємо пам’ятати і чи мусимо?

Наша пам’ять – дивовижний інструмент. Дещо ми забуваємо майже одразу, а дещо впивається в нашу душу настільки глибоко, що позабути це здається неможливим. Ми кажемо: «я не забуду цього ніколи» насправді не знаючи, чи не зітре якась майбутня подія попередньої. І не тому, що людина така забудькувата істота, а тому що тут спрацьовує одвічний закон: ми віримо лиш у те, в що хочемо вірити; ми пам’ятаємо лише те, що хочемо пам’ятати. І нема тут несправедливості, не звинуватиш тут когось у байдужості – є лише людська пам’ять, яка не може тримати у собі все, як не крути. Нам легше забути, ніж пам’ятати. 

Наше минуле – це досвід. Досвід, який ти переймаєш у своїх батьків, дідів, у свого народу. І якби ми не мали цього досвіду, то чи змогли б жити без помилок? Хіба таке можливо? Ні. Не були б зроблені тисячі відкриттів, бо вчені-сучасники не мали б інформації від своїх попередників, ми б не мали звичаїв, традицій, менталітету, форм поведінки... Ми б не мали історії! А як писав О. Довженко: «Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців».

Ми живемо у непростий час. В час, коли гроші важливіші за моральні цінності, коли аморальність стає нормою життя. І, здається, ніщо не може зупинити цього руйнівного колеса. Про яку пам’ять славного минулого можна казати, якщо ми забуваємо очевидні речі: любов до Батьківщини, пошану до старших, цінність і красу рідної мови... Сьогоднішня молодь, як приклад, не знає і не хоче знати історію держави, у якій живе. Таке враження, ніби сучасні юнаки і дівчата переконані в тому, що теперішнє це не запорука минулого, а просто те, що приходить само по собі.

Можна знайти й більш приземистий приклад: людина, яка втратила пам’ять внаслідок шоку або автомобільної аварії. Перше, що вона пам’ятає – біла стеля лікарняної палати, а далі – пустота... І про яку вже історію можна казати, якщо ти не пам’ятаєш навіть власного імені. І як жити далі? Починати все з нуля дуже непросто, адже, можливо, хтось чекає на тебе, а ти лиш скажеш: «Я все забув...» Це страшно. Думаю, така людина хоче повернути свою пам’ять будь-що, бо кожен спогад є для неї ще одним кроком на стежині до майбутнього.